Проповідь
Високопреосвященішого Владики Ігоря,
Митрополита Львівського
Святих верховних Апостолів Петра і Павла
Апостол: 2 Кр 11,21-12,9
Євангеліє: Мт 16,13-19
У Кесарії Пилиповій Ісус Христос бажав довідатися від своїх апостолів, за кого вважають його люди, і вони по-різному судили про Христа, вважаючи Його за якогось пророка. Відповідь не була повна, тому Ісус звернувся до своїх учнів, аби вони сказали свою думку про Нього, хто Він. Й апостол Петро, завжди швидкий і поспішний, сказав: “Ти – Христос, Бога живого син” (Мт 16, 16). Той, кого Христос покликав від професії рибалки, сказав такі величні і правдиві слова, а книжники і фарисеї та їм подібні не визнавали Ісуса за Бога, а переслідували Його і врешті розіп’яли.
Савло здобув на той час високу освіту під проводом славного учителя Гамалиїла. Він був юдей, фарисей і римський громадянин, і про нього гарно сказав святий Іван Золотоустий: “Павло, – пише він, – уста Христові, ліра Духа, чоловік, при трьох ліктях росту, досягав третього неба, тілом прив’язаний до місця і весь світ прив’язав до Господа; орел, що піднявся до неба, посуд Божественної благодаті, посланий самим Господом пронести ім’я Його по всій вселенній…” (том 8, “Про верховних ап. Петра і Павла”). З історії життя святого апостола Павла знаємо, що він так високо не починав, навпаки, був одним із тих, хто переслідував християн, “дихаючи погрозою та вбивством на Господніх учнів” (Ді 9, 1). Він у своїй завзятості їхав у Дамаск, аби віднайти християн і привести їх на суд до Єрусалиму, але Бог мав інші плани: “Коли ж він був у дорозі і наближався до Дамаску, зненацька засяяло навкруг нього світло з неба, і він, упавши на землю, почув голос, що говорив до нього: «Савле, Савле! Чого мене переслідуєш?»” (Ді 9, 3-4). У такий спосіб Господь покликав цього невеликого на зріст чоловіка, аби він був Його вибраним посудом і голосив правду по всій землі. І він, навернувшись, ревно трудився над спасінням людських душ, проповідуючи святе Євангеліє аж до прийняття мученицької смерті.
Послухаймо похвальних слів святого Івана Золотоустого про святого апостола Петра, ось вони: “Солодке видиво Церкви, світильник вселенної, чиста голубиця, вождь апостолів, полум’яний апостол, що горить духом; ангел і чоловік, посередник благодаті, нерухома скеля віри, премудрість Церкви, своєю чистотою від самого Господа заслужив назву блаженного і сина голубиці, від самого Христа прийняв ключі Царства Небесного” (том 8, там само).
Хоч так чудово оспівує святий Іван Золотоустий святих апостолів, це не має відштовхувати нас, пригадуючи нашу грішність перед Богом. Про святого апостола Павла ми дещо згадали – він був свідком каменування святого диякона Стефана, коли того вивели за місто: “Свідки ж поклали свою одежу у ногах хлопця, що звався Савло” (Ді 7, 58).
Петро перед покликанням називався Симон, був людиною, як і ми. Мав неспокійний характер, дуже квапився, всюди хотів бути і все знати, тому часто помилявся й тяжко духовно падав. Був надзвичайно самовпевнений, покладався на свою гарячковість, можливо, на життєвий досвід та фізичну силу, але в духовному житті це не допомагає: хто не покладається на Бога та мало довіряє Йому, той програє. Пригадаймо собі апостолів з Ісусом на останній вечері, після закінчення якої всі вирушили на Оливну гору. “Тоді Ісус сказав їм: «Усі ви зневіритесь у мені цієї ночі…». Озвавсь тоді Петро і каже йому: «Навіть якби усі зневірились у тобі, я не зневірюся ніколи!” (Мт 26, 31; 33 ). Ісус хоче, аби Петро замислився, бажає переконати його, що Він, як Бог, говорить правду, що правда на Його боці, тому каже Петрові: “Істинно кажу тобі: Цієї ще ночі, перше, ніж заспіває півень, ти тричі Мене відречешся. Каже йому Петро: «Навіть якби я мав з тобою вмерти, не відречуся тебе!»” (Мт 26, 34; 35).
Що апостол Петро хоче сказати тим Ісусові й усім іншим зібраним апостолам? Що він кращий від інших, бо запевнює Ісуса, що, коли всі відречуться, він не такий, як інші, він ліпший, він вірний, не боїться, буде стояти при Христі, відстоювати правду, навіть коли смерть буде дивитися йому в очі. Ось яка помилкова самовпевненість, яка надія на себе і яка недовіра Господові, коли Той говорить, що це станеться вже тієї ночі, що відрізок часу дуже маленький, що ти, Петре, будеш пам’ятати слова, котрі проказуєш, але відречешся. Чому не хочеш вірити мені, Богові, що дозволяв тобі йти по морі, як по суші, що оздоровив твою хвору тещу, що брав тебе на гору Тавор, де ти бачив Його Божественну велич? Чому ти покладаєшся, Петре, на свою слабосильну людську природу і не навчився ще до цього часу довіряти мені – Богові? Чи ти всемогутній? Чи ти центр світу? Чи ти є Творцем усього видимого й невидимого? – Засліпленість і нечулість до Божих слів привела Петра, а також приводить і нас до гірких наслідків. Не довелося довго чекати, аби збулися слова Господні. Уже в Оливному саду, коли Христос молився, Петро разом з іншими учнями спав, хоч Ісус просив їх молитися. Пробував боронитися мечем, але Ісус заборонив йому це робити, пригадуючи, що ті, що беруться за меч, – від меча гинуть. Потім, як провадили спійманого Ісуса, апостол іде здалека, пише євангелист Марко (пор. Мр. 14, 54), – боїться. Коли Петро опинився на подвір’ї первосвященика – йому не погрожували зброєю, не кликали за свідка, не залякували розправою. Ні! Служниця – не первосвященик чи хтось із членів синедріону, не ті, що виходили з мечами та дрючками на Ісуса, а служниця раз, а потім інша другий раз – казали до нього: “Іти був з Ісусом Галилеем” (Мт 26, 69). А він заперечував, віднікувався перед усіма, що не знає Його, а коли ще хтось третій раз звернув увагу, що мова виявляє його, почав “клястися та божитися, що не знає цього чоловіка,” – добре, що не Бога.
Перший і другий, Петро і Павло – апостоли Божі – віддали своє життя за Божу правду: Петра розіп’яли головою вниз на хресті, а Павло – 68-річний старець – поклав свою голову під меч. Вони стали мучениками і правдивими свідками Христа в Римі за панування жорстокого імператора Нерона, котрий закатував їхні тіла. Ці два апостоли показують нам шлях, що провадить до Бога навіть тоді, коли б наше життя було “пооране глибокими грішними скибами”. Найбільші наші гріховні падіння дають нам надію, що Боже милосердя – як море, в котрому легко тонуть наші гріхи, коли каємося за них і просимо у Господа прощення. Які вдячні були апостоли, що могли свідчити вірність Христові мученицькою смертю! Хай їхня слава охоплює і надихає всіх людей, особливо зневірених, і нагадує, що спасіння можна завжди здобути, якщо покладатися на Бога! Не довіряймо собі, не вірмо нашому безсиллю, покладімо всю нашу надію на Господа, що милосердиться, прощає і любить нас завжди такими, якими ми є. Пресвята Богородице, наша надіє і наша заступнице, веди нас до свого Сина – Ісуса Христа! Святі верховні апостоли, Петре і Павле, моліться перед Богом, щоб ми всі були спасенні й зустрілися з вами в небі!
с. Вороблячин, 12.07.2004.
Слово Господнє живе та діяльне: Проповіді. – Львів: Свічадо, 2009. – 296с.
