Ваше Преосвященство, як на Ваш погляд маємо дивитися на ситуацію, що складається зараз у нашій державі?
На теперішню ситуацію в Україні можна дивитися з двох перспектив: з суто людської і з Божої. Якщо дивитися на неї з людського погляду, то я би охарактеризував її як крайнє драматичну. Моє особисте враження, що з часів ІІ Світової війни в нас не було настільки драматичної ситуації. І ця ситуація, розвиваючись за законами людської поведінки, за законами поведінки людського суспільства усе більше радикалізовується. А з цією радикалізацією росте стіна відчуження між різними частинами нашого народу, нашого суспільства. Бо не можна забувати що по обидва боки барикад є українці. І ті й інші є частиною нашого народу, і ті й інші є членами українського суспільства. І, як це можемо спостерігати, стіна нерозуміння й глухоти між ними стає вища і ширша.
І влада, і опозиція, і народ усе більше цементуються на своїх позиціях. Усе примарнішою виглядає можливість діалогу, усе гострішими стають заяви, усе більшою стає недовіра між сторонами. Між сторонами цього конфлікту вже стоять сотні побитих людей, десятки зниклих безвісті, політичні в’язні, пролита людська кров. Безумовно, в такій ситуації надзвичайно важко налагодити діалог, надзвичайно важко зупинити те, що відбувається. У цій ситуації можу повторити слова Блажeннішого Святослава – влада мусить зробити кроки до повернення довіри до себе у суспільстві, інакше ситуація йтиме шляхом зростання недовіри, неприйняття і радикалізації.
А шлях радикалізації протистояння – це шлях у нові людські страждання, шлях у ситуацію некерованого хаосу. До чого це зможе привести, цілком невідомо. Як я вже казав, теперішня ситуація є такою ж драматичною, як і в часи ІІ Світової війни на наших землях. Уже зараз ми спостерігаємо якісь не зрозумілі акти насилля і вандалізму. Силові структури зараз усе більше скидаються на загони НКВД – ті ж методи катувань, знущань, викрадень, вбивств і фальсифікації. Усе це є дуже небезпечним.
Через своє щоденне спілкування з людьми знаю, що дії силових структур у багатьох людей викликають асоціації з 1937 роком, чи з періодом 1939–1941 років, або й з 1946 роком. Усе це створює в людях почуття загрози, загрози власному життю, життю своєї сім’ї, родини, своїх дітей, загрози своїй ідентичності. І це відчуття щодень зростає, підкріплене новими фактами катувань, знущань, беззаконня, відвертої неправди. А відомо, коли людина відчуває себе загроженою, відповідно зростає її рішучість до боротьби, радикалізуються її погляди і дії.
Здається мені, що усе це провокують зумисне, щоб чим більше зрадикалізувати ситуацію в Україні. І страшним наслідком цієї радикалізації може стати повторення тієї кривавої ситуації на наших землях, коли воювали усі проти всіх, коли у хаосі конфлікту годі було визначити хто де і хто з ким. Коли на наших теренах воювали і визвольні загони УПА, і бандерівці з мельниківцями, і Армія Крайова, і радянські партизани, і загони НКВД, які часто маскувалися і під українські, і під польські партизанські загони.
Тому і влада, і опозиція, і громадські активісти мусять зрозуміти, що ми стоїмо над прірвою кривавого хаосу. Іще один-два нерозважливих кроки і ми опинимось серед конфлікту, наслідки якого, напевно, не здатен передбачити ні один людський розум.
Але, на превеликий жаль, останніми днями ми усі спостерігаємо відсутність діалогу між суспільством і владою, між партією влади і опозицією. Це аж ніяк не додає оптимізму.
Проте ми, християни, покликані на всяку життєву ситуацію дивитися не тільки людським поглядом, але й також і через призму Божого слова, через призму власної віри. І в сьогоднішній ситуації цей погляд віри мусить бути переважаючим, принаймні, для нас християн.
Я глибоко переконаний, що коли в цій ситуації, в якій ми перебуваємо, суто людськими зусиллями виглядає, що нічого не можна вдіяти, єдиним реальним рішенням є Бог і Його святе Провидіння. Бо ситуація, якою б важкою вона не була, якою б трагічною вона не здавалася, є Божим допуском – Бог її допустив. І через цю ситуацію Він хоче нас чомусь навчити. І, здається, що Бог сьогодні нас спонукає не тільки до гарячішої молитви, до зростання в довірі до Нього, але й до переосмислення ситуації нашого суспільства в цілому й кожного його члена зокрема.
І перш за все мусимо зрозуміти, що теперішня ситуація не є випадковою. Вона існувала і раніше. Вона просто загострилась, подібно як хвороба, коли її не лікувати. І до того моменту, коли країна вибухнула протестами в нас існували політичні в’язні, і до цього моменту суди не були місцем правосуддя, і до цього правоохоронні органи піддавали людей тортурам, фальсифікували кримінальні справи, і до цього моменту в нашій країні процвітала корупція, беззаконня. І до цього моменту на народ за посередництвом ЗМІ виливалися потоки неправди. І до цього влада була глуха на потреби народу. І до цього моменту в нас безвідповідальність була нормою суспільної поведінки.
Здається мені, що цією ситуацією Бог каже нам: «Стоп! Так більше не можна! Ви мусите змінитися, змінити свою поведінку, бо інакше пропадете». І саме Бог, на моє глибоке переконання, має відповідь на цю ситуацію. Ми ж у свою чергу покликанні цю відповідь шукати.
В історії ізраїльського народу, як це нам передає Старий Завіт, було багато кризових моментів. Але коли народ молився і постив перед лицем Божим, коли каявся з своїх гріхів, Бог завжди виводив його з цих кризових ситуацій. Саме тому єпископат нашої Церкви звернувся із закликом до усіх вірних провести час у пості й однодушній молитві. І якщо люди відгукнуться, то Бог обов’язково дасть відповідь своєму народу, Він обов’язково виведе нас з цієї ситуації.
Владико, а чи існує який механізм замирення цієї ситуації?
Сьогодні ми замиримо, а завтра вона знов «розмириться». Якщо не вирішити, чи, принаймні, дійсно не почати вирішувати ті проблеми, які вивели людей на вулиці, які спровокували цю ситуацію, то замирення нічого не вирішить. Воно тільки відкладе, віддалить черговий вибух. І цей наступний вибух буде сильнішим від того, що ми зараз спостерігаємо.
Хоча на цей момент це виглядає дуже примарно. Можливо, навіть і дещо наївно, але без діалогу, саме діалогу, коли і одна й інша сторона будуть не тільки говорити своє, виставляти свої вимоги, але й дійсно будуть чути одна одну, вирішити цю ситуації, по-людському дивлячись, просто нереально. Бо навіть і після найрадикальніших дій, навіть, боронь Боже, після війни все одно приходить час переговорів, приходить час діалогу. Без діалогу мирне вирішення ситуації є просто неможливим. Без діалогу ситуація дуже скоро може опинитися у кривавому протистоянні.
Саме тому Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій доклала стільки зусиль, щоб змусити і владу, і опозицію, і Майдан стати на шлях діалогу. На жаль, на сьогодні цей діалог призупинено. І це призводить до чергового зросту радикальних настроїв у суспільстві.
Зараз діалог є дуже необхідним, тому що відсутність розмов призводить до абстрагування противника, до його дегуманізації, а згодом і до демонізації, а тоді діалог стає уже неможливим. Сьогодні з впевненістю можна сказати, що і у владі й в опозиції є різні люди. І з одного, і з іншого боку є люди, які готові до діалогу, і є ті, які такий діалог відкидають в принципі. І саме тому потрібно шукати можливості до такого діалогу. Адже багато хто по різні боки барикад опинився в стані заложників системи і ситуації. Знаємо, що і в стані опозиції, і в стані влади, і серед громадських активістів не всі є демонами, чи ангелами, але всі є людьми. Тому потрібна площина для діалогу. І, здається, попри все, український парламент усе ще може стати такою площиною.
А в цій ситуації ми, українці, мусимо розуміти, якщо ми самі не вдамося до діалогу, якщо ми самі не почнемо вирішувати ситуацію, то за нас її знову вирішуватимуть інші, як це вже неодноразово було в нашій історії.
Але, знову ж таки, без пошанування основних законів людської природи, без пошанування того, що Бог вписав у серце кожної людини, а що знаходить своє відображення, з одного боку, в природному моральному законі, а з іншого – було чітко Богом сформульованим у Десяти Заповідях, будь-який діалог і будь-яке вирішення ситуації буде неможливим. Проте до нього слід просуватися крок за кроком.
Також не можна забувати, що навіть за успішного ведення діалогу і за осягнення конструктивних домовленостей усе це не буде мати успіху в майбутньому, якщо кожен з нас не почне змінювати свою власну ситуацію. Адже хабарництво, корупція, несправедливість починаються з малих хабарів, з невеличких корупційних оборудок. Саме з малих несправедливостей, малих беззаконь починається усе те, що і є причиною кризи цілого українського суспільства. Легкі гріхи провадять людину до тяжкого гріха, і усі ці «малі» зловживання на місцях, як мазки маляра, малюють загальну картину нашого суспільства.
Зараз не можна шукати механізмів замирення, зараз просто таки необхідно шукати шляхи вирішення ситуації, шляхів трансформації українського суспільства, яке усе ще борсається в проблемах пострадянського періоду. І в цьому пошуку і влада, і опозиція, і усе українське суспільство мусять докласти максимум зусиль, щоб знайти компромісну формулу не просто для мирного співжиття, а для перетворень суспільних, політичних, соціальних, які би були дійсно здатними гарантувати подальший мирний розвиток українського суспільства.
Ваше Преосвященство, якою, на Вашу думку, має бути роль Церкви у цих кризових процесах яких ми всі є свідками і учасниками?
Я би почав свою відповідь з того, що пригадав би одну просту річ: Церква – це не тільки єпископат, не тільки священики, монахи, монахині… Церква – це, перш за все, народ Божий. Звісно, у традиційних християнських конфесіях клир вершить функцію проводу, але це не позбавляє кожного окремо взятого члена Церкви, кожного члена народу Божого його відповідальності. І відповідальність за ситуацію в Україні лежить не тільки на єпископаті, але на кожному з нас зокрема, не дивлячись на те, чи йдеться про єпископа, священика, монаха, монахиню чи про мирянина.
Як я вже зазначив, Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій виступила в ролі такого собі «примушувача» до діалогу влади і суспільства. Але зараз цього замало. Зараз кожен християнин покликаний докласти максимум зусиль, щоб уже самою своєю присутністю бути носієм Божого миру, Божої справедливості, які зараз є настільки необхідними для вирішення ситуації в Україні.
Зараз кожен християнин повинен старатися максимально наблизитись до Бога. Погляньте на двох сестер з Євангелія – Марту і Марію. Марта клопоталася багато, старалася своїми людськими зусиллями вирішити ситуацію, а Господь похвалив Марію. Чому? Марія наблизилась до Господа, сиділа в Його ногах, вслухалася, прагнучи зрозуміти, як зробити, щоб було краще. Сьогодні це є завданням і всіх нас. Адже що більше ми будемо з Богом, то більше будемо знати, що нам робити, як розв’язувати ситуацію.
Погляньмо на великі постаті нашої віри – тих, кого сьогодні ми називаємо блаженними або святими. Часто сама їхня присутність була джерелом Божого миру і спонукала і найзатверділіші в злобі серця до навернення, до зміни на краще.
Не дивлячись на критичну ситуацію, нашому суспільству на загал і кожному громадянину України зокрема потрібне переосмислення власної життєвої ситуації. А нам, християнам, потрібно це в першу чергу. Ми часто дивимось на себе і порівнюємо з іншими – я таки не такий поганий, ходжу до церкви, приступаю до Святих Тайн, молюся, стараюся жити за Божими заповідями. Але це – фарисейство. Саме так поводився фарисей з євангельської притчі про митаря та фарисея. Він порівнював себе з гіршим, на його думку, від себе. Ми маємо порівнювати себе з Христом, брати Його за взірець, а також вдивлятися у приклад святих, з яких кожен у свій оригінальний, власний спосіб, з Божою допомогою спромігся впровадити у власному житті Христову святість.
Саме через покаяння, як через зміну свідомості й поведінки, мусить пройти Церква в Україні, Церква у розумінні всього народу Божого. Увесь люд Божий покликаний переосмислити своє життя, свою ситуацію і дати на неї відповідь – гідний плід покаяння. І теперішня ситуація є саме закликом до таких змін.
Уже зараз можна сказати, що народ Божий в Україні глибоко усвідомлює потребу опертися в цій ситуації на Бога. Погляньте, саме люди на майдані просять, щоб серед них були священики, були монахи, монахині. Саме люди на майдані стали ініціаторами молитов на цій площі. І якби не присутність єпископів, священиків, монахів, монахинь, якби не присутність там на Майдані народу Божого, насильство уже би давно розгорілося до небачених масштабів.
Тому заклик нашого єпископату до строгого посту і спільної молитви власне і слід розглядати також, як і заклик до змін, заклик до покаяння. Єпископи закликали до посту. А піст передбачає також і особисте покаяння, особисте навернення. Кожна єпархія має визначений день в тижні, крім суботи і неділі, щоби провести час у цьому пості, покаянні, призадумі над собою. Наш єпископат закликав усю нашу Церкву до спільної молитви о 21.00 годині. Церква, устами свого єпископату, закликала, щоби ми перемінювалися і всі разом в один час ставали перед Богом. Кожен з нас на своєму місці щось може зробити. Адже кожен може розвести руками з питанням: «А що я можу зробити? Я не належу ні до якої партії і не є при владі». Кожен мусить зрозуміти: зло починається з малого і добро – з малого. Переміна України починається з переміни кожного з нас. А в нас яка є ілюзія? Ми завжди думаємо, що щось навколо має перемінитися, хтось має це перемінити. А це – неправда. Україна – це я. І коли Україна переміниться? Коли я перемінюся. Тому зараз одним з головних завдань Церкви, як народу Божого, є уприсутнювати Бога, Його любов, Його мир в нашому суспільстві.
Преосвященний Владико, можливо, на закінчення Ви хотіли б ще сказати щось, чого я не запитав?
Блаженний Папа Іван Павло ІІ, який скоро буде проголошений святим, часто повторював у своїх проповідях, зверненнях, листах, енцикліках євангельський заклик «Не бійтеся!» У нашій ситуації цей заклик є особливо актуальним. Не біймося одні одних! Моя мама колись казала: «Ніхто не є з рогами чи з хвостом». Не біймося, не маймо упереджень, не маймо стереотипів, а то ми маємо стереотипи дуже часто – той з тої партії, той з опозиції, той з Донецька, той зі Львова – живемо стереотипами. І тому я зичу – не боятися: зустрічатися, слухати, вслухатися одні в одних. Ми не вміємо вслухатися, ми маємо страх одні перед одними. Ми в голові маємо витворену свою ідеологію (кожен з нас), і оту ідеологію «ура!» – буду її пропихати. А спробуймо послухати інших: чому вони мають інші погляди? Спробуймо вслухатися один в одного. От попробуймо зрозуміти один одного, попробуймо не боятися один одного. Папа говорив про цей приклад, що Христос не боїться, правда ж, довірити кожному з нас. Не біймося довіритися, не маймо страху. І як цей страх зникне, то мир, любов і спокій та порозумінням прийде відразу на Україну.
Джерело: Католицький оглядач
