Галина МИЦЬ “Високий замок”, 4 січня 2007 року
Богдана Маркевич
Жителі Глинян розповіли журналістці «ВЗ» довго замовчувану історію про загадкове самопозолочення старенької ікони
“Хто пам’ятає цю історію найкраще?”, – розпитую людей, яких зустріла біля старенької дерев’яної церкви. “Ідіть он туди – до Богдани Маркевич, – радять, – вона бачила усе на власні очі”.
«Було це до війни, – згадує пані Богдана, витягуючи з альбому старі фотографії, – в січні 1936 року. Зближався Святвечір, малою дитиною разом із подругами я бігала поблизу церкви, – того року, як і нинішнього, була безсніжна зима”. Богдана Маркевич – одна з трьох жінок, котрі дівчатками першими побачили у вікнах церкви світло. “Ми подумали, що храм загорівся, тож через шпарки почали зазирати всередину…”. Пізніше Ізабелла розповідала, що світився почорнілий від часу образ. Інша дитина казала, що світло було то сильніше, то слабше, мовби у нафтовій лампі хтось то скручував, то підкручував ґніт. Діти побігли до паламаря Івана Ціслецінського, який мав ключі від церкви. Коли чоловік відчинив храм і подивився на запрестольний образ – почав плакати і молитися. Оговтавшись – побіг на дзвіницю і задзвонив так, як дзвонять на пожежу.
“Власне відновлення образа, – каже пані Богдана, – пам’ятаю погано, – минуло 70 років. Зате добре пам’ятаю, як опісля в Глиняни приїхало море люду подивитися на диво. Усі вулиці були заставлені возами. Отець Михайло Гаврилюк фотографував мене з Ярославою та Ізабеллою біля старенької церкви”. Пізніше з цієї фотографії виготовили поштову листівку – увесь світ побачив трьох глинянських дівчаток, які стали свідками дива. Листівки-фотографії присилали в Глиняни з Польщі, Америки, Канади. У деяких глинянських родинах вони зберігаються донині. “
День наближався до вечора, – розповідає місцевий священик отець Дмитро Майкут, який записував спогади старожилів, – а жителі містечка бігли до храму…”. Стефанії Тимчишин на момент відновлення образа було 16 років – вона стояла біля царських воріт і усе бачила. Згадує, що на іконі не було скла, і була вона покрита шаром пилу й павутиння, бо давно ніхто до старенького храму не приходив. “Чорне тло Розп’яття, – оповідала Стефанія, – увесь час переливалося райдугою”. “Щось” коїлося з образом три тижні. Коли світло погасло, люди побачили, що образ вкрився позолотою. “Христове Тіло виглядало мовби свіжонамальоване, кров була яскраво-червоною, тло – світло-золотим. Яскраво блищали цвяхи у Христових ранах…”.
І старенька дерев’яна церква, і образ зберігаються у Глинянах досі. Прочиняю двері до храму – церква пахне холодом і старовиною. У світлі металевих ламп – «золоте» Розп’яття Ісуса Христа. Йому років з 200, хоча здається, що намальоване недавно. Під образом фотографії людей. Кажуть, якщо торкнутися образа, покласти біля нього свою світлину – стає легше і душі, і тілу. Ще місцеві жителі показують два “лікувальні” місця у храмі: тут завше намагаються постояти хворі.
Церква Успення Пресвятої Богородиці – одна з найстаріших дерев’яних церков Галичини, яку вчені датують XVI століттям. Її минуле оповите легендами. Кажуть, сюди приходив помолитися за щасливу долю українського народу гетьман Іван Мазепа, а два старезні ясени на подвір’ї (один з них недавно довелося зрізати) посадив сам Богдан Хмельницький. Під час пожеж, які не пошкодували жодної споруди в Глинянах, тільки ця дерев’яна церква вціліла у вогні.
У 1936-му до Глинян приїхали три львівські священики, аби з’ясувати, що ж тут відбувається. Збереглися тексти протоколів опитування свідків та обстеження запрестольного образа Розп’яття від 11 червня 1936 року, які підписали о.-др. Василь Лаба, крилошанин Митрополичої Капітули; о.-др. Гавриїл Костельник, професор гімназіяльний; о. Петро Козіцький, квестор Богословської академії. Священики засвідчили, що образа не торкнулася рука людини. «Ми, підписані в нинішньому дні, докладно оглянули відновлений запрестольний образ Розп’яття в церкві Успення Пресвятої Діви Марії в Глинянах. Насамперед на його звичайному місці над престолом, а потім ми його зняли і взяли до захристії, щоб його оглянути при повнім деннім світлі. Цей образ від давніх років не міг бути руханий зі свого місця, бо при зніманні рясно обсипувався порох з його рам довкола. Сам образ Розп’яття (фарби) виглядає неначе новісінький, з виразним лицем і зі всіма подробицями, як, наприклад, кров довкола цвяхів на руках і ногах. Золоте дно з десенями виглядає як старанно відчищене. Воно не могло бути відчищене людською рукою, бо на багатьох місцях є виприски, тріщини і частинки, які ледве тримаються, а при відчищуванні ці відстаючі частинки мусили б обсипатися. Фарба на цьому образі не має запаху свіжої фарби… Цей образ Розп’яття, як виказує його фотознимка з 1933 року, був до Різдва 1936 року зовсім темний».
Із трьох дівчаток, які першими побачили диво у старенькій церкві, у Глинянах мешкають пані Богдана Маркевич та пані Ізабелла Новак. Ярослава Паньків уже померла…
Після війни почалося забуття. Місцевого священика Володимира Тим’яка заарештували, церкву закрили і зробили у ній музей килимарства. Але золотого образа так ніхто й не зняв – його завісили полотном. У ті роки, коли церква не діяла і не було священика, люди приходили до неї, відчиняли двері й відспівували Богослужіння.
