Всі ми хочемо тепла. В холодну зимову пору – в прямому сенсі, і завжди (незалежно від місця, часу, ситуацій) прагнемо теплоти душі. Особливо її потребують люди самотні, обділені увагою, які опинилися в непростих життєвих обставинах. І потрібно їм іноді так мало: теплого погляду очей, теплої щирої усмішки, дружнього слова підтримки і просто…людської небайдужості. Простий, на перший погляд, жест промовить більше як слово, як і звичайна історія «підглянута з життя».
Зимовий вечір. Холодний трамвай. Серед небагатьох пасажирів бабуся в старій поношеній одежині із обвітреними натрудженими руками, які непорушно лежали на колінах. Здавалось би, кому що до неї? Та після чергової зупинки в вагоні трамвая на одну людину стало менше-вийшов молодий вродливий юнак…, а на один добрий вчинок більше: на колінах в старенької лежала пара теплих шкіряних (з хутром) чоловічих рукавиць…
Одразу стало тепло від людської доброти, яка плавно перенеслася і в наш катехитичний клас. По сімейному було тепло, коли «зернятка» вітали свою подругу Катю з іменинами. Атмосфера тепла, затишку і передчуття свята панувала і тоді, коли діти творили красу – диво-кульки для новорічної ялинки…
Зоряна Буряк
