Проповідь
Високопреосвященішого Владики Ігоря,
Митрополита Львівського
Дев’ята Неділя після Зіслання Святого Духа
Апостол: 1 Кр 3,9-17
Євангеліє: Mт 14,22-34
Ісус Христос тому прийшов до людей у цей світ, що дуже любить нас усіх. Людині приємно чути та знати, що її люблять. Тим більше, коли її любить хтось визначний, могутній, знатний, гарний, а водночас простий і милосердний. Той, хто розуміє нас краще, ніж ми самі себе розуміємо. Буває, ми через наші комплекси не можемо підійти до когось незнаного, але дуже нам потрібного. Коли ж наважимося це зробити й переконаємося, що ця людина добріша від нас, повна любові та розуміє наші проблеми краще, ніж ми самі можемо їх представити, тоді нам робиться добре й нам не бракує відваги спілкуватися з цією особою. Таких ми шукаємо й хочемо бути з ними, тому що ніколи не розчаровуємося в їхній любові та доброті.
І ця євангельська історія про Ісуса та учнів має додавати нам певності, що є хтось такий, що, коли ми втомилися, але простягаємо руку з надією на рятунок, – він завжди чекає з простягнутою рукою, аби допомогти нам добре жити та рятувати нас від вічної погибелі. Учні втомилися, а Господь, котрий найбільше трудився, – відпускав народ. Своїм апостолам звелів плисти на другий бік озера. Коли вже не було нікого, а було пізно, Христос пішов на гору помолитися. Не лягав, втомлений, спати, не наздоганяв відразу учнів, не сів відпочити…, а пішов розмовляти з небесним своїм Отцем. Аж о четвертій сторожі ночі, тобто над ранком, пішов Ісус водою до своїх учнів, котрих у човні носили хвилі, порушені вітром. Апостоли налякались і кричали, що “то привид”, а Син Божий додає їм певності і відваги, звертаючись до них, щоб не боялися. І тут відразу швидкий на слова Петро бажає йти до Христа по воді. “Підійди!” – розпорядився Ісус, і той пішов, але навіть тоді, коли вже був біля Ісуса, учень злякався сильного вітру більше, ніж довіряв Богові. І сумнів маловірного Петра почав топити його у водах. Він був добрий рибалка, напевно, умів чудово плавати, але в цю мить страх перекреслив усі його надії та вміння. Одне добре – що зі страху вирвалися слова малої довіри: “Господи, рятуй мене! ” (Мт 14, 30). Спочатку “привид”, а потім вітер та хвилі, хоч наводили страх і сумнів на учня, були переможені Господом у хиткій та слабосилій людині. Так багато кроків зробив Петро по воді, прямуючи легко, ніби сушею, а так мало довіряв Богові.
Щоразу, коли ми гідно причащаємося, Господь скріплює нас своїм Тілом і своєю дорогоцінною Кров’ю, але попри це діється щось таке, що ми впадаємо в різні провини. Скільки ж разів кожен із нас, подібно, як апостол Петро, говорив, що ніколи не покине Ісуса? Знаємо, якою була відповідь Ісуса і що сталося з Петром. Відрікся Христа, злякався признатися Його учнем. Чому ми так швидко слабнемо?! Можливо, тому, що занадто покладаємося на власне «я». А перебуваючи поряд з Христом, перестаємо відчувати Його силу, Його підтримку, і нам видається, що це ми такі сильні, «досягли» вершини віри. Чому святі залишалися вірними Господові? Тому, що завжди пам’ятали про свою слабкість, пам’ятали, що вони є нічим перед лицем Божим. Знали і не забували, що без сили Господа не здатні не те що на смерть заради Нього, але й не можуть мати доброї думки. І ми довідуємося з Євангелія, що апостол Петро, маючи за собою гіркий досвід життя, ідучи по воді з волі Бога, засумнівався, став тонути, не спромігся довіряти Богові до кінця. Сумнів і недовіра топлять людину в її самолюбстві. А самовпевненість апостола допровадила його до того, що він відрікся Господа.
Творець завжди близький до людини. Коли вона вважає, що немає жодного виходу із ситуації, Бог завжди готовий допомогти в найбільш критичну хвилю. Він близько до людини, також до тої, котра живе привидами та мріями, котру носять невпорядковані пристрасті в житті, як човен морські хвилі. Отож, скеруй думку до Бога, а Він “за руку” витягне тебе.
Коли Господь приходить в історію життя людини, все змінюється на добре, навіть терпіння і невигоди приносять спокій та надію. Усе заспокоюється, вщухають похоті та непевності життя. Задумаймося над тим, як ми з вами довіряємо Богові? Може, ми багато разів вважали й досі переконані, що все залежить від нас? Як я не зроблю, то все буде стояти і само собою не зробиться. Це правда. Однак правдою також є те, що життя, силу і здоров’я маємо від Бога. Чи не будемо вірити в це? Господь не вимагає від нас багато, вистачить підійти до Нього й повторювати: “Господи, рятуй менеI” Дбаймо про це, щоб бути порятованими від диявольських укусів та вічного терпіння. Ніхто не бажає зустрічі з гадюкою, щоб бути смертельно укушеним! Боїмося, втікаємо від таких зустрічей. Втікаймо також від усякої нагоди до гріха, від можливості образити Спасителя. Любов слід берегти в собі, дорожити нею та зростати в ній. Спаситель залишив учнів самих, щоб боролися з водами, котрі підносила сила вітру на морі. Вони були в небезпеці втратити життя. А святий Іван Золотоустий твердить, що, залишаючи учнів серед бурхливого моря, Господь бажав зрушити їхні черстві серця і таким чином викликати в них бажання постійно перебувати з Ним і завжди пам’ятати про Нього. Інше пояснення того ж святого: щоб не чекати швидкого звільнення від повсякчасних труднощів, а мужньо приймати й нести все, що трапляється в житті (пop. св. Ів. Золот., Бесіда 50 на Матея, п.1 ).
Господи любові, рятуй нас від нас самих, від спокус світу та диявола! Дай, Господи, довіри до Тебе, щоб наше самолюбство потонуло у Твоїй любові.
Слово Господнє живе та діяльне: Проповіді. – Львів: Свічадо, 2009. – 296с. сс.31-33.
