Глинянщина в давні часи
Княжі часи
Під польською займанщиною
Під Австрією
Населення Глинян і суспільні відносини
Повернення австрійсько-німецьких військ у Глиняни
День Першого Листопада 1918 року
Польська окупація
Більшовики в Глинянах, 1920 р.
Повернення поляків
Нова німецька окупація
Початок поселення на терені Глинян сягає в глибоку давнину. Археологічні дослідження, здійснені в 1913р., а потім у 1920 і 1924 рр., виявили, що людські стоянки були тут ще в пізньому палеоліті, приблизно 13-40 тисяч років тому. В урочищі діброва, на місці старої цегельні (до війни цегельня Заблоцького), були знайдені такі знаряддя праці давніх людей, як кременні скребки, різці, сокири, сліди попелищ, також рештки кісток мамунта (зуби ребра). Тож на цьому терені було одно з найдавніших поселень.
З часом умови життя змінились. Зокрема наскоки ворожих кочових племен змусили місцевих людей шукати для всоїх осель більш захищеного місця, серед багнищ і лісів. Таке місце було зовсім близько, на горбовині, оточеній з півночі річкою Перегноївкою, до якої з полудня впадає потік Рогівець. Коли ж із сходу потік Рогівець сполучили з річою Перегноївкою, місцевість обернулась у природню твердиню. Такий, серед багнищ і лісів, зручний для оборони, терен краще сприяв поселенню людей в таких далеких неспокійних часах.
Щоправда, про наші околиці не маємо давніх історичних записів, однак, відомо, що саме десь тут перехрещувались історичні торговельні шляхи. Вздовж ріки Буга з півночі на південь пролягав так званий Янтарний (бурштиновий) шлях і другий шлях із сходу на захід йшов вододілом Дністра і Буга, а далі на схід – вододілом Дністра і Прип’яті. Тими шляхами проникали не тільки грабіжники і кочовики, через яких доводтлось будувати украплення, але й купці, які перевозили свої товари, або й на місці шукали ринки збуту. Про існування такої торгівлі, зокрема з півдня на півпіч, вже за часів Римської імперії, можемо здогадуватись на основі численних знахідок римських монет на Глинянщині (Ляшки оролівські і в самих Глинянах).
Пізніше вже на початку нашої історії, басейн ріки Буга та її приток був заселений великим західнослов’янським племенем дулубів, які були в затяжній війні з ордами варварів. У неприступних, сприятливи для оборони, місцях виникають укріплення, городиша й городи: Бужеськ (Буськ), Волинь, Червень (Чермно), Звенигород ті інші. З деяких городищ залишилися до нині тільки назви, як Городисько над Полтвою, біля Глинян. Головним городом дулібів, як припускають істоики ( акад. М. Грушевський), був Бужеськ (Буськ) поблзу Глинян.
На землях нашого племени дулібів постала потім держава Волинь, про яку згадують арабські джерела. Згодом стає відомою назва Червенські городи, також у басейні горішнього Буга. Це все вказує, що околиці глинян тісно повязані з нашою ранньою історією, а Глиняни – через своє положення, мусіли і в ті часи відігравати певні ролю в обороній системі країни.
Після прилучення західноукраїнських земель до Київської Русі Глиняни опинились на вижливому тоді шляху, що вів зі сходу на захід (на лінії нинішніх міст: Золочів, Львів, Перемишль). Тим шляхом напевно проходили війська князя Володимира Великого на захід, але згодом ним ішли й поляки в походах на Київ. У державній системі Київсько Русі околиці ГЛиняни напевно мали оборонне значення, яке зросло ще більше після виділення Галичнини в окреме удільне князівство 1084р. Околиця Глинян була граниною смугою між Галичиною в Волинню та, одночасно, воротами для походів київських та волинських князів проти галицьких (Ростиславичів), які засіли в Перемишлі, Звенигороді й Теребовлі.
Звенигород, розташований недалеко від Глинян (на південний захід) мав чи не уентральне значення для нових удільних князівств Галичини. Туди найперше були спрямовані походи київських та волинських князів на Галицького Володаря і тут, в околицях Гологір, Володар перемогою на Ружному полі 1095р. закріпив за собою галицький стіл. За його сина Володимирка, поза всяким сумнівом, Глиняни були в межах Галицької держави, бо він прилучив до Галичини 1149р. декілька граничних городів, у тому числі й Бужеськ (на північному сході від Глинян, який доти входив до земель Волині). За ці пограничні землі тривала боротьба навіть за Ярослава Осмомисла.
Після приєднання Галичини до Волині за князя Романа, а потім короля Данила – околиця Глинян втрачає своє значення, як оборонна гранична смуга (тоді ж занепадає і значення Звенигороду). Лише згодом, коли одним із найважливіших центрів Галицько-Волинської держави став новозаснований город Львів, роля Глинян на важливому шляху зі Львова на схід почала знову зростати.
На жаль, писаних пам’яток з часів перед упадком Галицько-Волинської держави залишилося взагалі джуе мало, і тому годі з певністю твердити, що собою уявляли Глиняни в ті часи. можна хіба припустити, що демографічно Глинянщина була сфлрмована ще до того періоду. Про це свідчать назви сіл і місцевостей пов’язаних із передісторією, або історією княжої Русі-України. Такі назви, як Полтва, Словіта, Кривичі, або Печенія, Полоничі, Станимир, Солова, Туркотин, Сиивороги та інші, напевно бли витвором наших далеких предків у сиву давнину, а вже ніяк не пізніше, як за княжих часів. Коли ж говорити про назву самих Глинян, то не відомо, з якого часу і з чого треба її виводити. Очевидно, від слова “глина”, але чи це були глиняні вали, що й до нині стоять і може надали назву для цілого міста, чи від глиняних сат селища, чи може від поселення якогось Глинського або Глини – невідомо, і кожне припущення буде тільки здогадом. Та треба зазначити, що назва Глиняни здається значно новішою, ніж само поселення.
У середині XIV-го ст. Галичину захопив польський король Казимир, на спілку з угорським королем Людвиком, і трохи згодом почав заводити нові польські порядки. З кінцем того сторіччя, Як з Тарнова, воєвода сандимірський і староста земель руських (себто українських), надав Глинянам Магдебурзьке право. Війтом він призначив Петра Сіделя (можна припустити, що сучасна назва «Вітівщина» походить від посілостей колишніх війтів), а місто наділив землями, луками та лісом. Король Ягайло підтвердив ці надання документом з 12 травня 1387 року, звільнивши міщан на 16 років від будь-яких данин. Отож Глиняни стали містом на магдебурзькім праві дуже скоро, раніше від Золочева (1441), Тернополя (1540), Бродів (1584). Перша відома грамота про наділення українських городів магдебурзьким правом походить з 1339 р., її видав для Ся нока князь Юрій Болеслав Тройденович. Глиняни були формально визняні містом рівно через 60 років згодом.
Того ж 1397 року король Ягайло розпорядився створити в Глинянах римо-католицьку парафію і наділив її землею. Глиняни, як видко, подобались Ягайлові. Напр., у 1441 році він запросив сбди великого князя литовського Витовта, щоб разом з ним судити архієпископа гнезненського за образу королеви Анни в супружній невірності. Володарі обох держав з’їхались у Глинянах, але суд не відбувся, бо надійшла вістка про смерть архієпископа.
Як виходить із перших історичних вісток Глиняни, при переході до Польщі,були досить важливим торговельним і оборонним центром. Тут мусіло бути чимало купців та ремісників, щоб їх наділяти магдебурзьким правом. Було створено ремісничу установу під назвою «ЦЕХ», для оборони прав ремісників і ремісничого доросту. Що між купцями і ремісниками були також і чужинці-католики (німці, чехи та поляки), про це свідчить утворення римо-католицької парафії, що вказую також на існування торгівлі з далекими містами і землями. Коли ж при тому Ягайло вибирає Глиняни на місце зустрічі з великим князем Вито втом, то це вказує, що у місті вже в той час стояв якийсь замок або відповідні будинки-приміщення, придатні не тільки на наради, а й на многолюдні прийняття, як тоді водилося.
На базі перших відомих нам історичних фактів приходимо до висновку, що Глиняни, ще до приходу поляків, були значним оборонним і господарським центром Галицько-Волинської держави. Тим більше, що від перебрання влади поляками в Галичині (60-ті роки XIV ст.) до надання Глинянам магдебурзького права минуло всього близько 30 років, а за такий час не могло місто вирости з нічого. Грамота і привілеї Ягайла тільки підкреслюють, яке значення мали Глиняни ще давніше.
Місто на магдебурзькім праві одержало війта (бурмістра), двох асесорів і 6 радників (магістрат). Війт з лавниками виконував судову владу. Королівські надання німецького права мали на меті зібрати в місті якнайбільше чужих купців та ремісників, забезпечуючи їх правами перед місцевими мешканцями. Одначе, в наданнях з кінця XIV ст.. (тоді дуже рідкісних), місцеве місцеве населення й далі трактувалося на рівні з чужинцями, і є підстави припускати, що в Глинянах такий стан зберігався й пізніше.. Вже в XVII ст.. маємо вістку, що від Хмельницького повернувся глинянський «райца» Тишко. Українське прізвище вказує на те, що й тоді в магістраті були люди місцевого походження. Український елемент у Глинянах залишився в переважаючій більшості до останніх часів.
Крім привілеїв, місто мало обов’язок направляти укріплення та оборонні вали. Видно, що Глиняи не дуже добре х тим обов’язком справлялися, коли в 1543 р. по татарськім нападі король Жигмонт призначив магістратові дохід від горілки, під умовою, що місто буде вдержувати вали і паркани у «відповідному стані».Тоді у східні частині викопано глибокий рів («фоса»), наповнений водою, та насипано високий стрімкий вал, що зберігся до наших днів. Канл («фоса») злучив потік Рогівець з Перегноївкою; на каналі збудували залізний розвідний міст, на випадок оборони.
Інші сторони міста були оточені річкою та потоками, ставками, баганами, до того ж обведені валами з частоколом та укріплені баштами й замком, з яких залишилися сліди валів, або лише назви, як «За валом», «Підзамче», або «На башті».
За татарських нападів, які повторювались, тих укріплень не вистачало і місто часто було руйноване. Для прикладу, король Баторій, щоб відбудувати місто, щойно татарами знищене і спалене, дав 1578 р. дозвіл міщанам будувати броварні, а прибутки звільнив від податку; дозволив також річний ярмарок на св. Михайла та щотижневий торг кожного четверга, звільнивши міщан і прибулих на ярмарок купців від торговельних оплат упродовж 12 років.
У 1603 році додатково дозволено рубати дерево в лісах на будову башт і частоколу, а околичні села були зобов’язані звозити дерево та допомагати в роботі. Одначе, і ті заходи не врятували Глинян від чергового знищення.
Після «люстрації» з 1621 р. виходить, що місто знову було до основ знищене і спалене татарами. Вцілілі міщани приступили до відбудови руїн і, як показує чергова «люстрація» з 1627 р., в Глинянах було вже 113 житлових домів і 35 замкового типу, себто укріплених.
Шлях через Глиняни із заходу на схід, не тільки приводив під укріплення міста татарів із сходу. Як згадувалося, це був також шлях польських походів на схід. Саме під Глинянами відбувалися формування армій, які часто набирали форми заворушень проти короля. Глиняни були водночас місцем для з’їздів шляхти, які теж нерідко звертались проти короля. Такі протикоролівські заворушення під Глинянами мали навіть свою традицію, і про неї шляхта не раз нагадувала королеві в різні часи. Перше таке заворушення сталося в Глинянах ще 1381 р. проти короля Людвика угорського, і на нього шляхта покликалась пізніше. Щоправда, польські історики стараються звести це заворушення до легенди, але не виключено, що воно справді мало місце. Тоді, саме по прилученні Галичини до Польщі, угорський король, який разом з поляками заводив чужі порядки в підбитому краю, міг справді натрапити навіть на збройний опір у Глинянах, бо спокою тут ще не було і в 1360-их рр. Угорський король, повертаючись з Галичини, мусів іти з боями і почував себе, як у ворожій країні. Правдоподібно, що й через 20 років він знову натрапив на опір у Глкнянах, – тож пізніший традиційний переказ про перше глинянське заворушення може спиратися на справжній події. Легендою у тих традиційних переказах можна з певністю вважати хіба те, що в 1381 р. проти Людвика угорського виступила зібрана в Глинянах шляхта. Такої тоді ще не було в цілій Галичині. Проти угорського короля могло виступити місцеве населення, зокрема староруське-українське боярство, якому не легко було звикнути до чужих «порядків». Пояснюючи таким способом цю вістку, подану за старими польськими хроніками, можна зрозуміти, чому пізніші польські історики старалися її звести до легенди. Вважаю, що можемо прийняти її за правдиву і так пересунути першу історичну згадку про Глиняни на 1381 рік.
Одно з найбільших протикоролівських заворушень під Глинянами було в 1537 р.. коли польський король Жигмонт І збирався в похід проти Волощини. Загальне ополчення в силі близько 150,000 людей отаборилось між Глинянами і Львовом. Шляхта поставила низку вимог до короля, відмовилася від участі в поході, радила під голим небом і вела торги з королем від 22-го серпня аж до 10-го вересня. Коли не стало в таборі харчів, зібрана на війну шляхта роз’їхалася до дому. В історії ця подія відома під назвою «курячої війни», бо бешкетники-шляхтичі поїли тоді всіх курей в цілій околиці. І538 року королевич Жигмонт Авґуст, знову збираючись у похід на Волощину, в Глинянах захворів і повернувсь додому.
По смерті Жигмонта Авґуста в 1572 р., відбувся в Глинянах з’їзд шляхти з Галичини й Поділля, на якому радилися над вибором нового короля.
У 1621 р. знову збиралось під Глинянами загальне ополчення, скликане для війни проти Туреччини. Шляхта збиралась нерадо й пиняво до пізньої осені.
У 1630.р, зібрався в Глинянах незначний відділ польського війська і погрожував королеві, що на власну руку буде «промишляти», якщо уряд не виплатить платні. Король мусів посилати до Глинян своїх послів, щоб полагодити ту справу.
Під час польсько-українських війн, початком яких було повстання Богдана Хмельницького, Глиняни знову стали місцем згромаджування польських військ для війни з українським народом. Вже в першому році війни, 1648 р., збиралось тут велике військо князя Заславського, яке незабаром було розгромлене під Пилявцями козацькою армією. По пилявському погромі на Глинянщині вибухло протипольське повстання. Коли у вересні 1648 р. війська гетьмана Б. Хмельницького підступили під Глиняни, місцевий гарнізон, вже й так послаблений діями повстанців, не поставив опору і місто перейшло під владу українського гетьмана.
Одначе, вже весною 1649 р. під Глинянами збираються польські війська, щоб далі провадити війну з козаками. Сюди приїхав новообраний польський король Ян Казимир. Звідси ці війська вирушили під Зборів, де Б. Хмельницький їх розгромив, а короля полонив. Після заключення Зборівської умови, польські недобитки з-під Зборова і Збаража знову повернулись до Глинян.
1653 року під Глинянами ще раз зібралось польське військо для продовжування війни з Україною. Приїхав король, видав у Глинянах наказ про скликання загального ополчення і потім з військом вирушив на Галич.
Наскільки Глиняни були тоді знищені війною, постоями і постійними перемаршами військ, свідчить «люстрація», здійснена в 1662 р. У протоколі записано: «Щоб переходячі вояки, чужоземні і польські посли на вбогість міщан мали згляд і особливий респект, просимо і нагадуємо» (дослівний переклад з польської).
Глиняяи й надалі залишились місцем зібрань і постою польських військ. 1673 року король Михайло Вишневецький робить тут перегляд війська і віддає над ним команду Янові Собєському, для війни проти турків. Через три роки той же Ян Собєський (тоді вже король), збирає під Глинянами 38,000 війська, на нову війну проти Туреччини. Турецькі війни цілковито знищили і спустошили Глиняни, доказом чого є постанова сейму з 1677 р., в якій сказано про «важке спустошення міста через неприятеля св. Хреста», спустошення таке, що знищено не тільки мешканців міста, а й «усі будинки з грунту знесені і з землею зрівняні». Тому сейм закликав «обивателів тамошніх, якщо б вони десь ще знаходились, аби до місця того збиралися на осаду», додаючи, що «від всіх податків, воєнних тягарів, зимівлі та інших вимог на 15 років звільняємо, щоб у місті будувались і зростали» (точний переклад).
Як видко, ці заклики дали якісь наслідки, бо незадовго по тому, в роках 1691, 1692 і 1693 щорічно збираються під Глинянами війська, або загальні ополчення для війни з Туреччиною. Через 5 років Авґуст II зібрав під Глинянами черговий раз велике військо, в тому 20,000 своїх саксонців і сам приїхав сюди у вересні 1698 року, зробив перегляд таборуючих частин, і потім виїхав на Поділля, в напрямі на Бережани.
В роки відомої «Північної війни» Польща стала тереном перемаршу військ шведських (короля Карла XII), московських, саксонських і українських, а влада переходила з рук до рук конкуруючих між собою польських королів, Авґуста Саксонського і Станіслава Лєщин-ського. Гетьман Іван Мазепа, ще як вимушений союзник царя Петра І і Авґуста Саксонського, в 1704 році опанував Київщину та Волинь, а в 1705 р. з 40,000-ним козацьким військом зайняв Галичину аж по Вислу. В тому першому галицькому поході він затримався в Глинянах і якийсь час тут була його головна кватира. Історики твердять, що український гетьман Іван Мазепа налагодив перші зв’язки із шведською партією Лещинського в Польщі 1705 р. Не виключене, що саме під час постою в Глинянах гетьман Мазепа приймав і розсилав перших таємних посланців до шведської партії, і що саме тут зароджувались плани протимосковського виступу, завершенням якого був нещасливий полтавський бій. Професор В. Дорошенко подає, що король Станіслав Лєщинський вже в осени 1705 р. вислав до Мазепи свого таємного післанця. Гетьман міг знаходитися тоді в Глинянах, бо щойно в березні 1706 р. він вирушив на Білорусь, до Мінська, на допомогу Петрові І.
Останні десятиліття існування передрозборової Польщі були спокійні, і Глиняни могли знову відбудовуватись. На початку XVIII ст. розростаються передмістя, яких назви відповідають їх положенню, як Застав’я, Зарів’я, За фоса і т. п.
У той час Глиняни були повітовим містом. У 1765 р. до Глинянського староства належало 41 село (4,427 господарств і 5,660 родин). Навколо вирощували багато конопель, і глинянські ткачі виробляли так звані «валові полотна», що їх місцеві купці (жиди) експортували до Гданська.
Хоча на підставі окремих привілеїв Глиняни здавна носили назву «королівське вільне місто» (рідкісний титул для міст давньої Польщі), все ж при систематичному обмежуванню міських прав польською шляхтою і з загальним занепадом значення міст у Польщі, в XVIII ст. Глиняни входять в систему володінь польських магнатів, як дідичне місто. Біля 1750 р. місто стає власністю графині Бледовської, а потім, вже за Австрії, Глиняни дістаються Потоцьким, Баденім, вкінці графині Потуліцькій, яка збудувала паровий млин при вулиці Застав’є і продала його жидам. Граф Бадені, як власник Глинян, збудував у Глинянах-Берегулька 1896 р. гуральню (спиртовий завод).
Після першого розбору Польщі, в 1772 р. Галичина, в тому і Глиняни, перейшла під владу Австрії. Хоч Австрія була значно краще розвинена економічно, ніж Польща, Відень не дбав про розбудову новонабутої провінції. В новій політичній ситуації значення Глинян, як адміністративного, оборонного й господарського осередку, ще більше занепадає. Шлях із Львова на схід, колись так важливий, тепер, при відкритій довгій границі Галичини від півночі та північного сходу, не являє вже вартості; при новій воєнній техніці не потрібними стають оборонні вали. Коли ж у періоді прокладання битих шляхів, а потім і залізниць, в Галичині вирішували в першу чергу стратегічні моменти, то Глиняни опинились поза системою важливіших шляхів, що мало вирішальний вплив на припинення розвитку міста. За 148 років австрійської адміністрації в Галичині місто майже не змінилось.
Посеред міста були жидівські крамниці, на передмістях селились міщани. Вони обробляли землю, сіяли коноплі, з волокна яких ткачі робили полотно, а з насіння били олію в місцевих оліярнях, яких було в XIX ст. 9. Вони обслуговували і сусідні села. Зате в місті тоді спивали людей аж 18 шинків і коршем. Тільки в 1862 р. була відкрита так вана «тривіальна» (звичайна) школа, в якій навчались 107 дітей.
Такий застій Глинян мав, однак, і добрі сторони, бо завдяки йому український елемент зберігся і затримався в абсолютній більшості у відношенні напливового, чужонаціонального елементу, українці становили більшість і в магістраті (міській управі), а українська мова залишилася тут урядова.
Австрійський уряд, закріпившись у Галичині, видав громадський закон і виборчу ординацію, на підставі якої місто мало право вибирати 12 членів ради, посадника (бурмістра) та його заступника, які й творили міську управу. Пізніше, вже в 1896 р., австрійський уряд видав новий громадський закон, який відносився до 131 середнього розміру міста Галичини, в тому і до Глинян.
Рівночасно з виданням громадського закону, видано й виборчу «ординацію»-розпорядження, на підставі якої місто мало право вибирати 36 радних, а з-поміж них одного бурмістра (посадника) і його заступника. Вибирати радного мав право той із мужчин, хто перебував у громаді принаймні 6 місяців, мав 24 роки віку і платив якийсь податок. Без огляду на податок, мали право голосу й особи, котрі мали академічний ступінь та жили тут щонайменше півроку. Вибраними на радних могли бути особи, які жили в громаді 6 місяців, платили бодай один податок і закінчили 30 літ життя. Без огляду на сплату податку, могли бути вибрані також особи з академічною освітою.
Підготова до виборів відбувалася так: спершу складали список, хронологічно відносно висоти плаченого податку – від найвищої до найнижчої суми, підсумовану цифру ділили на три і вихідна квота становила так зване «виборче коло». Увесь список ділили на 3 виборчі кола. Кожне коло вибирало по 12 радних. У першому колі голосувало тільки кілька осіб: власник фільварку, на підставі виплачуваної третьої частини податку, місцеві священики, адвокати і лікарі (державні урядовці не мали права голосувати). Кілька тих виборців мали обов’язок вибрати 12 радних. Тому що в громаді не було досить римо-католиків – вибирали в першому колі, крім 4-5 поляків, 7-8 українців, зглядно старорусинів, які тримали при потребі з українцями. Друге коло, на одну третю частину податків, становили жиди. Вони вибирали собі 12 радних, а решту всі міщани і малі ремісники, які належали до третього кола й також вибирали 12 радних. Так разом обирано 36 радних у Глинянах. Після вибору ради, на другий чи третій день найстарший віком член ради скликав усіх радних, щоб вибрати бурмістра (посадника) і його заступника.
Перші вибори до громадської ради на основі нововиданого закону відбулись у Глинянах в 1896 р., коли вибрано бурмістром Андрія Балтаровича, а заступниками Івана Білоруського і Шульгу. Час, на який обирали раду, бурмістра і заступників, тривав 6 літ і називався «періодом виборчим». Після 6-ти років відбувався новий вибір ради, посадника і заступників. На чергових виборах посадника Андрія Балтаровича переобрали знову, але заступники змінились. У році 1910 були вибрані: посадник Андрій Балтарович, заступником громади загальної – Михайло Кулицький, а заступником громади християнської – Михайло Тимняк.
Треба підкреслити, що в громаді Глинян були дві громадські ради, а саме: рада громади загальної і рада християнської громади. Загальна громадська рада міста Глинян була найвищою установою міста. Вона відповідала за зміни меж громади, закуп ґрунтів чи лісів, будову більших будинків, прокладання нових доріг, шляхів та хідників, приймання урядовців, ухвалювання бюджету і накладання податків на місцевих громадян.
Християнська громадська рада складалася з членів ради загальної, за винятком жидів. Члени християнської ради вибирали між: собою посадника і його заступника. В принципі вибирали того посадника, який був вибраний до загальної ради; заступника добирали окремого від загальної ради.
Громад, що мали подвійні ради, було у всій Галичині лише 4-5. Того роду установи постали на основі «сервітутів», себто маєткових володінь (ліси, орні поля, пасовиська і т. п.), які свого часу польські королі або державні уряди дарували мешканцям даної місцевості, з метою піднесення господарського розвитку, застерігаючи при тому, що дарованим майном можуть користуватись виключно християни. Той звичай залишився до новіших часів, і тому в місцевостях, де були сервітути, була й християнська рада. До обов’язків християнської ради належали: відповідне господарювання християнським майном, імовірне придбання землі чи лісу, розбудова каменоломні, спорудження цегельні й бетонярні. Всі ті обов’язки християнська рада виконувала через посадника і приділених йому урядовців.
Обов’язки бурмістра в загальній раді були: кожного місяця скликати засідання загальної ради, передавати раді господарські проекти, виконувати постанови ради, наглядати за порядком в місті, виконувати поручення староства і повітового виділу.
Незалежно від ради загальної і ради християнської, була в Глинянах ще одна рада – жидівський «Кагал». Це була чисто жидівська установа, яка складалася з 12 радних і рабіна. Кагал мав право вибирати і усувати рабіна, секретаря й урядовця, який складав метрики («метрикаль фірер»). Кагал мав право при потребі накладати податки на місцевих жидів. Рабін мав обов’язок доглядати над різнею, щоб м’ясо, приготоване для жидів, було кошерне. За відсутности рабіна, різник не міг зарізати худоби, якщо хотів, щоб м’ясо було кошерне (дорожче на ринку).
Варто нагадати, що Глиняни мали ще одну установу, мало кому відому – «Цех». Це була організація, існуюча з давніх-давен у кожному місті, що піклувалася ремісничим доростем. Організація цеху складалася з голови і чотирьох братів-столових. Кожного року перевибирано або затверджувано тих самих. Виборцями були ремісники кожного фаху. Хлопець, який хотів навчитись якогось ремесла, умовлявся з ремісником відносно часу навчання та висоти оплати, і про таку умову повідомляли цех. У випадку непорозуміння між учнем і ремісником, справу вирішував цех. Закінчивши науку, «термінатор» одержував посвідку з цеху («визвулку»), яку підтверджували громадський уряд і староство. Власник такої посвідки ставав кваліфікованим ремісником і мав право працювати у ремісника, як челядник, або відчинити власний верстат праці. В давнину водився такий звичай, що молодий ремісник, одержавши «визвулку», впродовж одного року мандрував з міста до міста, і в кожному місті мусів працювати по кілька днів, щоб набратись практичного життя. Цехи були зобов’язані подавати такому мандрівникові допомогу, підшукуючи помешкання і при потребі – працю. Але в останніх десятиліттях таку практику занехаяли.
Загальна громада міста Глинян була небагата: крім поверхового дому, в якому містились громадський уряд, станиця поліції та було помешкання для урядовця, і крім будинку для вогневої сторожі та протипожежного приладдя – не мала жодного майна. Зате християнська громада мала мільйонове майно, а саме: в громаді Словіта 470 га. лісу, в Запусті і Копані 550 га. Лісу, на ниві Скітня близько 100 га. орної землі та ще до 500 га. Пасовиська: крім того каменоломні в Словіті, Цегельню на Скіні, бетонярню і 3 чималі господарські будинки в місті.
Населення Глинян і суспільні відносини
Перед Першою світовою війною, в 1911 р., за офіційними списками Львівської греко-католицької Митрополичої Єпархії, у Глинянах жили 4835 осіб, з того було греко-католиків і 3142 (65%), римо-като-ликів 555 (10%) і жидів — 1142 (25%). Серед населення не було жодних агресивних виступів одних проти других. Іноді траплялись непорозуміння між так зв. москвофілами і українцями, та й то лише під час виборів.
Загально беручи, місто мало суто український характтер, тим більше, що в магістраті все провадилось у мові й письмі, по-українськи (єдина місцевість у всій колишній Галичині, що зберегла цей привілей). Як міщани, так і жиди говорили по-українському.
Українці вели перед в кожній ділянці життя. Місто мало три церкви – дві мурованих, та одну дерев’яну, що мала понад 300 літ. Саме в ній сталося чудо (відновився образ), про що розповідь далі. Був також римо-католицькій костел, жиди мали свою божницю. Крім того, у Глинянах була захоронка СС. Служебниць і українська народна чотириклясна школа. Поляки мали свою школу – Т-во Школи Людовей, а жиди так зв. «Барона Гірша».
З українських культурних установ діяли філія «Просвіти», читальня «Просвіти» і аматорський гурток, який часто давав вистави та концерти. Товариство «Народний Дім» лише розбудовувалось і ще не проявляло жодної діяльности. Була також читальня «ім. Качковського», яку підтримував колишній царох-москвофіл о. Филимон Решетилович.
Найважнішою установою в Глинянах був «Україн-банк» – Задаткове Т-во, який завдяки солідній праці приєднав багато членів з усієї околиці. Мали Глиняни ще аж 10 малих жидівських банків, які жили з членів, котрим солідний банк не хотів позичати. Було в Глинянах ще й 15 шинків, де пропало багато добра – важкої людської праці.
Міський повітовий суд складався з трьох суддів, начальника суду і трьох урядовців. Податковий уряд мав чотирьох урядовців, евіденційний -. двох і поштовий також двох. Були ще комісаріат скарбу і станиця державної жандармерії. Місто мало трьох лікарів: українця, поляка й жида, та трьох адвокатів — двох жидів і одного українця, д-ра Михайла Конюшецького, який дише в 1911 р. відкрив адвокатську канцелярію. Був також; нотар і його помічник.
Життя мешканців Глинян пливло звичайним руслом, без особливих потрясені». Влітку шкільна молодь з’їздилась на вакації, і тоді рух у місті пожвавлювавсь. Студенти із дириґентом-студентом Іваном Сенютою організували хор, і вечорами співали народні пісні простонеба. На Богослуженнях також співав студентський хор. Політичними справами як у місті, так і на провінції займались бурмістр Андрій Балтарович та урядовець Україн-банку Іван Ярема, який одночасно був головою філії «Просвіти». Тому, що Українбанк був солідною установою і його- членами були майже всі мешканці околичних сіл, не тільки Перемишлянськото, а й інших сусідніх повітів, вибори до порламенту, сойму, чи повітової ради з допомогою А. Балтаровича та Івана Яреми виходили на користь українській справі. Фонди на виборчі видатки кандидати на послів одержували в формі позики від Українбанку, а потім їх повертали.
У червні 1914 року українські організації Львова зорганізували здвиг Соколів і Січовиків з усієї Галичини на 28 червня. Глинянці прибули у Львів під проводом Василя Цьоня. Розпочавсь величавий з’їзд, і раптом вістка про вбивство в Сараєві. У Львові виникло загальне замішання, вулицями міста рушив маніфестаційний похід з портретом цісаря Франца Йосифа І; люди співали, австро-угорський гімн. Всі придорожні вікна не гасли того вечора до пізньої ночі. Багато осіб, особливо жінок, плакали і жаліли цісаря, мовляв, він проти власної волі змушений оголосити війну.
Другого дня до Глинян прибув урядовець із староства в Перемишлянах, і наказав відчинити зберігану в магістраті скриню, розпечатати заховані там мобілізаційні папери і розліпити їх на мурах міста. У мобілізаційних паперах було сказано про проголошення війни Росії, про повну мобілізацію, про обов’язок негайно реєструватись на військову службу воєннозобов’язаним та про кари порушників військових наказів. Молоді річники мали прибути до своїх військових команд, старші річники – до місцевої команди жандармерії.
Мобілізовані кидали щоденну працю і збирались у похід. Жінки, матері і діти, знайомі і родичі з плачем та сльозами проводжали військовиків, прощаючись на довгі місяці, роки, а може й назавжди. Намагались потішати себе, що війна не потриває довше, як півроку, і мобілізовані повернуться щасливо додому …
Комендантом станиці жандармерії був тоді Швебель (жид). Він реєстрував старші змобілізовані річники («ляндштурмівців»), яких прийшло до 40 осіб.
Староство в Перемишлянах наказало зачинити читальню ім. Качков«ького в Глинянах, членів заарештувати і відставити до концентраційного табору в Лінці, Австрія. Командант глинянської жандармерії, маючи 40 «ляндштуршвцїв», хотів показати, що у них багато праці. Він посилав їх вишукувати москвофілів у Глинянах і в околичних селах та відставляв їх до концентраційного табору в Лінці. Той час був дуже небезпечний для українців, бо вистачало показати пальцем на невинну особу й назвати москвофілом, як чоловіка негайно заарештували. Українці зазнавали годі переслідувань і терпінь. Поляки, як і деякі жиди, раділи з недолі українців, а тим часом ми послали на війну свій молодий цвіт, старших брала імперія до концентраційних таборів, а залишенців вішано на придорожних вербах… Незалежно від цього, на мурах міста щоденно з’являлись нові заклики, щоб мешканці міста постачали для війська молодих коней, рогату худобу, зерно, пашу і т. п. З болем серця люди віддавали все, боячись ярлика «москвофіл».
Через два-три тижні після оголошення мобілізації, маршували через Глиняни австрійські війська на схід, себто на фронт. Ішла велика частина: попереду маршували піхотинці, потім кіннота, далі гарматники-каноніри, які тягли за собою кулемети, гармати малого й великого калібру, понтони та різне воєнне знаряддя. Натовп із захопленням приглядавсь до модерної зброї, похвалам не було кінця. Старі військовики, які пам’ятали пруську війну, потішали, що з такою зброєю Австрія розіб’є Росію впродовж б місяців.
Щодня приходили офіційні вістки, що фронт посувається на схід – на Росію. Але поза часописними вістками ходили слухи, що австрійські війська відступають. Незабаром до тих поголосок долучились гарматні постріли, і щораз то ближче. Нарешті стало ясно, що австро-угорські в’йська відступають. У місті з’явивсь невеликий відділ війська, його комендант, поручник («оберляйтенант») Еккерт, зайшов до магістрату, призначив мене комісаром міста і відразу ж зажадав 10 закладників, які мали складатися з 9 поважних міщан і священика. Він наказав усіх закладників замкнути в будинку, де приміщалась пошта, і заявив, що заклад-ники будуть відповідати життям за лад і спокій у місті!.. На випадок якогось безладдя – закладникк будуть розстріляні. Бажані закладники, разом з о. Павлом Бачинським, опинились під військовою вартою в згаданому будинку.
Фронт наближався, дедалі виразніше лунала стрілянина ;: Почали звозити поранених і вбитих, австрійських і російських. У магістраті обладнали провізоричний шпиталь. А через два-три дні австрійське військо забрало поранених і залишило місто. Закладники, нервово вичерпані, але й щасливі, розійшлись додому.
Деякі українці також відходили, хто зміг – залізницею до Відня.
Російські війська увійшли в місто 28 серпня 1914 р. і, спаливши один жидівський будинок, більше прикрости не робили. Цивільна окупаційна влада заарештувала посадника міста, Андрія Балтаровича, і вивезла в Росію; на його місце призначила місцевого чоловіка Павла Кулицького. Станиця російської поліції ганебно поводилась із українцями. Москалі замкнули філію «Просвіти», читальню «Просвіти», не дозволяли жодних імпрез, навіть аматорських вистав чи концертів. Жандарми побили кількох студентів.
За російської окупації населення не відчувало голоду. Російська армія не реквізувала нічого, крім сіна, і то на самому початку, зате забезпечувала населення харчами. Російські купці привозили різні товари: муку, риж, крупу, цукор, чай, цигарки і тютюн. Такий стан тривав до червня 1915 року. Торгівля мануфактурою перебувала й тоді виключно в жидівських руках. Вона завмерла, бо купці не мали запасів, та й те, що мали – приховували, не сподіваючись швидкої нової достави.
Коли російські війська біля Горлиць, під натиском австрійсько-німецьких частин зазнали поразки, фронт почав відкочуватиеь на схід.
Серед міщан москвофілів зчинивсь переполох. Яких з 20 родин звеличників царя, на чолі з о. Филимоном Решетиловичем, подались за російськими військами в Росію… Пізніше ті злощасні біженці повернулись додому, крім о. Решетиловича, який десь там і помер.
Повернення австрійсько-німецьких військ у Глиняни
У червні 1915 р. повернулись австрійсько-німецькі війська до Глинян. Посадника Павла Кулицького заарештували, а на його місце призначили Григорія Туза, пенсіонера, колишнього австрійського коменданта жандармерії. Після слідства військовий суд визнав винним Павла Кулицького в тому, що він кинув на землю портрет цісаря Франца Йосифа і повиривав паперові «очі» цісаря. За це військовий суд. засудив Кулицького на кару смерти повішення, що й виконали негайно на міському ринку.
З приходом австрійсько-німецьких військ з’явилась у Глинянах пошесть холери, яку швидко зліквідували. Рільникам обмежили переміл зерна, вираховуючи по кілька декаграмів денно на особу, не довше як на три місяці. Призначене на харчування збіжжя не можна було змолоти в млині без посвідки, виданої староством. Того приділу збіжжя не вистачало селянам на харчування, тому люди брались за ручні жорна. Військова поліція вишукувала такі жорна, конфіскувала їх, або й нищила. Виділивши зерно для селян на переміл та визначивши приділ зерна на осінній і весняний засіви, решту .влада забирала до військових магазинів. Крім цього, накладали на міщан щораз то більші контингенти худоби, бараболі, вівса і сіна. Рільники мусіли працювати і голодувати. Жінки, чоловіки або сини яких були при війську, діставали невелику доцомогу, їм жилось легше.
По короткому постої в Глинянах, німецько-австрійські війська подалися на схід, у місті настало певне відпруження. Але життя в той час було пригноблююче і понуре, з дня на день. Народ сподівавсь від когось допомоги, але не знав від кого. 1916 року помер цісар Франц Йосиф I, імперську корону-одягнувйого брат Карло. Всі сподівались полегші, однак, після заприсяження війська, адміністрацій них та судових урядовцій, – нічого не змінилося.
У 1917 р. було запроваджено харчові картки на цукор, сіль, мило, гас і т. п. Харчі на картки продавало польське «Кулко рольніче» – української кооперативи тоді ще не існувало. Кави й чаю не було. Каву в Глинянах варили з ячменю, чай з липового листя: Купці перестали продавати текстильні товари за готівку, домагались запплати харчами. Селяни ж самі не мали що їсти. Мужчини були на війні, жінки самі орали, косили, сіяли і молотили…
Влітку 1917 р. прибув до магістрату австрійський старшина, і подав документ, в якому стверджувалось, що д-р Фенріх Ганс Нойман, уповноважений збирати металь у Перемишлянському повіті. Громади були зобов’язані дати йому поміч: відповідну квартиру і при потребі підводу. Його всім забезпечили. Чи і які металі той Нойман збирав, ніхто тим не цікавивсь. Через яких два тижні міщанин, який їздив з фірою, і розповів, що той Нойман, не шукає металів, а їздить до Перемишлян, купує там бочку гасу (нафти), їздить по селах і міняє за масло, яйця, муку й ін.
Одного дня прибув до громадського уряду Нойман, вже оберлейтенант (поручник), і зажадав відповідного приміщення для стаційної команди. На таке приміщення він облюбував Українбанк, який тоді мав кілька вільних кімнат. Так він став комендантом стаційної команди. Ставши етапним комендантом, Нойман «розгосподарився», між ін., наказав щоб усі жителі міста щоранку замітали вулиці, не виключаючи й суботи. На протест громадян-жидів, які відмовлялись працювати в суботу, Нойман витягав нагая, і всі без галасу брались за віники… Пан Нойман дістав коня, до обслуги його взяв російського полоненого, а харчі й пашу реквірував. Кожного ранку парадував конем по місті.
Реквізиції по селах не припинялись. Траплялись реквізиції й худоби, а найголовніше – молодих коней – їх Нойман дарував старшинам, які стаціонували недалеко, біля Бродів.
Одного разу прийшов до магістрату міщанин, поважний господар-глинянець, власник невеликого хутора за містом, Степан Гарбуз,. Заплаканий, із синцями на лиці, він розповідав, як Нойман, заїхавши на хутір, наказав – дати молодого коня: коли ж власник заперечив доказуючи, що всі вимагані військом контингенти виконав, то Нойман побив його гарапом і відібрав коня. Міщанин прохав оборони й повернення безпідставно відібраного коня. Далі Нойман розгулявся ще більше. Зайшов до стельмаха і замовив негайно зробити повіз, за що заплата буде по закінченні війни… Не помогли викрути стельмаха, бо Нойман витягнув нагая, і так все вчасно було зроблено. Той повіз він передав першорядному ковалеві Біганському, зреквірував залізо і наказав якнайскорше обкувати колеса тощо.
Несподівано зайшов до громадського уряду старший чоловік із сусіднього села Кривичі, Василь Козак, в усій окрузі поважаний господар. Мав синці на обличчі і сльози в очах. На запит, що сталось, він сказав: «Той жид забрав у мене пару молодих лошаків, а як я прийшов по заплату, побив мене гарапом». «Який жид?». «Не знаєте, який? Та от той «комендант». Він не є жоден комендант – то є жидок із Гологір (недалеке від Глинян містечко), називається Ізаак Гоніґ, я його добре знаю, бо як їздив до лісу Вишнівчики, я у його мами, яка мала шинок, робив постій і звідти його знаю».. В присутності кількох свідків був написаний з ним протокол, який хотіли послати, спільно з іншими документами про надужиття, Міністерству війни у Відні. Однак, адвокат відрадив: «Краще не зачіпайтеся з військом».
А що ж Нойман? Він продовжував реквізиції; забрані у Козака коні, разом із повозом, відіслав для якогось вищого старшини, як «презент із власних маєтків». Таке діялось за Австро-угорської імперії, і годі було припинити злочини, хоча всі нарікали на ті зловживання.
Незабаром однорічник-підстаршина, який працював писарем на стадійній команді розповів про незвичайну подію, що трапилась того ж дня в команді: в околиці Глинян, на фільварку «Бере-гулька», закватирувала військова валка (»трен«). Комендант того обозу прийшов до стаційної команди, щоб повідомити про свою присутність. Увійшов до бюра, глянув на оберляйтенанта-команданга і викрикнув: «Іцю»! Вас махен зі гір» («Іцку, що ви тут робите?»). Комендант зблід, взяв під руку прибулого і повів до своєї кімнати. Довго вони про щось говорили, аж комендант обозу пішов, а комендант етапної команди чомусь був дуже пригноблений.
Розповідь п. Татаринського (канцеляриста стаційної команди) справила нам усім велику приємність! Була вже надія, що скоро викриють ту ошуканчу справу. Нойман, дійсно приходив до бюра в нервовому стані, і кожного ранку ставив осідланого коня побіч будинку Українбанку, біля якого чатував його джура.
Ще через кілька день підкотилось до стаційної команди військове авто, з якого висіли троє старшин і подались до бюра команди. За якийсь час Нойман швидко вийшов з бюра, без шапки, скочив на приготованого коня і чвалом помчав у напрямі Розворян!.. Старшини вибігли за ним, сіли в авто і пустились навздогін, але Нойман завернув конем на поля і зник. Однак, за кілька днів таки зловили його в його матері в Гологорах. Велика радість запанувала серед міщанства, а ще більша серед селян, серед яких Іцько Гоніґ допускався таких надужить!
На суді виявилось, що злочинець «оберляйтенант» називається насправді Ісаком Гоніґом, родом з Гологір, Золочівського повіту. При війську служив як капраль (вістун). На фронті привласнив собі документи убитого д-ра Ганса Ноймана, і на підставі них – допускавсь різних злочинів.
Військовий суд засудив Іцка Гоніґа на 16 років в’язниці на території Угорщини.
Після зліквідування афери Іця Гоніґа стало спокійніше. Але народ був пригноблений і напівголодний, тож люди ледве могли працювати.
Весною 1918 року повернувся десь із залитої кров’ю боротьби Росії колишній посадник Глинян Андрій Балтарович, і зайняв пост посадника та директора банку (доти банк був зачинений). Серед населення настало деяке відпруження. Міщани почали уникати точного постачання контингентів збіжжя й худоби, а військовики, котрі були на відпустці, переховувались і не хотіли іти на фронт.
Усі очікували якоїсь зміни, хоч ніхто не знав, якої.
З кінцем жовтня 1918 року вдарила громом вістка, що голова Української Національної Ради д-р Євген Петрущевич проголосив самостійність Західньої Української Держави!
Неймовірна радість запанувала серед українського населення! Але захоплений народ не знав, що ж треба робити, і добре, що Андрій Балтарович одержав вказівки від Національної Ради у Львові та дав відповідні розпорядження.
Розпочиналась нова ера.
День Першого Листопада 1918 року
Першого листопада увечері А. Балтарович зібрав кількох своїх військовиків, які уникали служби в чужій австрійській армії. Між ними був найстарший за військовим рангом десятник Федь Савчак, і послав їх посадник до місцевої поліції для перебрання влади. Командант поліції п. Пузьо (поляк) не чинив спротиву. Він заявив, що підчиняється українській владі, хоче працювати для Української Держави і буде виконувати чесно й солідно доручені обов’язки.
Почувши таку заяву, українці залишили всю станицю поліції без змін. А. Балтарович сам прибув до начальника суду, з яким приятелював, і повідомив його про постання Української Держави, заявивши, що від нині суд буде підлягати постановам Української Держави. Начальник суду Вібіраль (чеської напДональности) радо сприйняв таку вістку і обіцяв виконувати всі вказівки.
В податковому уряді усунули начальника і призначили українця Юліяна Чемеринського. Пошта і громадський уряд були в своїх руках.
У. Глинянах перехід австрійської влади до українських рук відбувся дуже легко. Наступного дня зорганізовано міліцію. Вона наглядала за ладом у місті і роззброювала вояків, які повертались із фронту. Вневдовзі приїхав у Глиняни сотник Лев Кекеш і створив станційну команду, якій підчинялась міліція (36 людей). В міліції були самі місцеві особи, які повертались із війська. Організовано й місцеву поліцію, а колишнього команданта заарештували і з кількома іншими поляками посадили у в’язницю.
Тим часом на Замістю, на фільварку Берегулька, організували українці мобілізаційну комісію і там же провадили вишкіл рекрутів, чим займавсь поручник Глуховецький.
На вістку про 4-ий Універсал у Києві, – місцеві організації скликали в Глинянах 3 березня 1919 р. повітову маніфестацію, на якій парох села Перегноєва о. Стефан Височанський виголосив до зібраних з довколичних сіл численних громадян палку патріотичну промову, спрямовану проти царського гніту і проти польської адміністраційної влади. Промову цю серед бадьорого підйому маніфестантів закінчив о. Стефан Височанський пропамятними словами: «… Ми, українці, є властивими господарями цієї нашої прадідівської землі, зрошеної пролитою кров’ю геройських борців за волю України, – Настав слушний час воскресення для нас, — час творення власної, самостійної Держави після вікової неволі: встане вільна, від нікого незалежна, Україна від Сяну по Кавказ!».
Цією промовою були невдоволені поляки і пізніше вони переслідували о. Ст. Височанського.
Кожний свідомий українець старався чимось допомогти при будові власної держави. Це був веселий і радісний час. Наш народ працював в атмосфері піднесення духу. Початок відродження Української Держави звістував, що наступить справжнє національне відродження. Це відчував кожний, хто переживав період від 1 листопада 1914 року до 20 червня 1919 року.
Однак, події розвивались інакше, ніж сподівались. Вже на Великдень 1919 року долетіли до Глинян вістки, що наш фронт відступає! Дотеперішня радість і піднесення обернулись у смуток та пригноблення. Станційного команданга, сотника Л. Кекиша (загинув під Кожуховом 1920 р.) покликано до Перемишля; на його місце прибув однорічний десятник Михайло Біганськйй. Поручника Глуховецького, разом з молодими рекрутами викликали на фронт. У місті запанував пригноблюючий настрій, народ не брався до жодної роботи, тільки наслухував, звідки чути постріли. Фронтової стрілянини поки що не було чути, і ми не знали, звідки прийде ворог, але всі вже відчували, що прийде. Станційна команда лагодилась до відходу. Дня 20 червня 1919 року останні війська Української Армії, на чолі із станційним комендантом Михайлом Біганським, залишили місто Глиняни.
Після відходу станційної команди – у Глиняни ввійшло польське військо. Відразу ж місцеве шумовиння кинулось грабувати українських мешканців, але наш рішучий спротив припинив ті грабунки.
Другого дня приїхав староста з Перемишлян. Він призначив комісаром міста римо-католицького сотрудника о. Михайла Зарембу. Однак, римо-кат. консисторія не дозволила о. Зарембі працювати на пості громадського комісара, а що в місті не знайшлось відповідного поляка, то староста доручив мені виконувати обов’язки комісара громади. Як дотеперішній урядовець магістрату, я не хотів відмовлятись, тим більше, що мав надію стати в пригоді українській громаді.
Староство відразу ж наказало запровадити в уряді польську мову в слові й письмі… (До того часу від непам’ятних часів урядовою мовою була в нас тільки українська). Запровадили польські книги тощо.
Швидко поляки зацікавились життям і працею, української молоді, почали за нею слідкувати. Щодня приходили обіжники відносно культурно-освітньої праці української молоді. Приїжджали польські кореспонденти і випитували про настрої глинянців. Того всього я не міг стерпіти, і попрохав звільнення з того посту. Як причину звільнення подав, що я, як українець, не буду кривити душею, і інформацій польському урядові та його агентам про життя українців давати не можу. Староста визнав за мною слушність і пообіцяв незабаром звільнити. Такою розв’язкою я був задоволений і всі обіжники відносно українського населення, як і принагідних польських репортерів, відсилав до о. Заремби, а сам зайнявсь виключно господарськими справами. їх було дуже багато. Всі реквізиції, започатковані австрійською владою, тривали й далі, а приділ зерна для селян, на харчування й на засів, був далі дуже низький. Щоправда, послаб контроль млину і селяни могли крадькома більше змолоти, аби лише мали дозвіл.
Культурно-освітнє життя в місті цілковито занепало: старші пішли з військом на Україну, а молодші (студенти) взялись виключно за науку. В місті було глухо і сумно. Та згодом до аптеки прийшов, як помічник, маґістер Михайло Швидкий, глинянський уродженець. Він трохи розбурхав нашу молодь, зорганізувавши аматорський гурток, що дав кілька аматорських вистав. Дозволу на вистави добився сам М. Швидкий.
Поляки спочатку не виявляли ненависті до українців, тому багатьом з нас здавалось, що настає більш нормальніший час і що наш народ зможе далі працювати й розвиватись.
Влітку 1920 р. раптом поширилась вістка, що більшовики перейшли з боєм Збруч і просуваються на захід. Одні вірили, інші ні, але в місті запанував неспокій. Щораз то частіше було чути постріли, аж стало ясно, що польські війська таки відступають. У місті настав переполох. Суд, поліція і староство евакуювались. Міщани облягали магістрат, домагаючися дозволів на переміл збіжжя (доти можна було молоти тільки за дозволом староства і то в дуже обмеженій кількості). Щоб «бути критим», я скликав прибічну раду. На ній постановили, що через відсутність староства нема кому видавати карток на переміл збіжжя, а людиі військо потребують хліба, – тому видавати дозволи міщанам на переміл збіжжя в довільній кількості; власники млина одержали дозвіл молоти кожному, хто привезе збіжжя. Протокол підписали всі присутні.
Минуло два-три дні, аж вночі надранок збудив мене сильний грюкіт у двері. Заледве я встиг відчинити, як у дім увірвались три польські вояки. Вигукнувши, чи я бурмістр, – один з них хотів мене пробити багнетом, але другий, що стояв побіч, своїм тілом відхилив карабіна так, що багнет застряв у стіні. Перестрашена дружина почала їх просити, і врешті-решт вояки повели мене до свого коменданта. Молодий поручник зміряв мене хижим поглядом і спитав: «Ти намавял хлопу в жеби не далі хлеба польскему жолнєжові?» … Я заперечив і покликавсь на протокол, в якому, між ін., закликалось жителів, щоб приготували хліб для війська. Комендант поставив мене під варту. Швидко по тому прийшов вояк, який привів урядовця з книгою ухвал, і той прочитав записану ухвалу. Почувши текст, поручник звернувся до мене і сказав: «Єстесь пан вольни; та ухвала вратовала пану жицє».
Я повертавсь додому змучений, знервований, і вирішив більше до магістрату не повертатись, хоч би був покараний. На дверях повісив велику записку з єдиним словом «Чахотка» (туберкульоз), сподіваючись, що це мене врятує від «урядування» для чужої влади.
Доки це все сталось – польські війська подались геть із Глинян під натиском більшовицької армії.
Більшовики в Глинянах, 1920 р.
Коло полудня прийшов посланець і сказав, що в місто приїхали три більшовики і чекають бурмістра. «Хворий, — відповів я, — не можу ходити» … За хвилю прибігає другий посланець: «Більшовики казали, хворий чи не хворий, мусить негайно прибути». Я зібравсь і пішов. Перед магістратом стояли три кіннотники в червоних штанях і червоних шапках. Побачивши мене, один під’їхав і спитав: «Ти староста?» На моє підтвердження, наказав вести до канцелярії. Більшовики взяли привезені мішки і подалися за мною. Вони витягли стоси друків, портретів Леніна і Троцького й наказали все те порозвішувати в бюрі і на мурах міста. Крім того зажадали найкращої в місті квартири. Я приділив їм під квартиру римо-кат. приходство, яке стояло порожнє, бо ксьондзи виїхали. Один з більшовиків представивсь як комендант на місто Львів, два інші – його адьютанти. Будуть в Глинянах чекати доти, доки Львів буде «віль-ний». Адьютанти замешкали в кухні, а командант в покої сотрудника.
Командант запросив мене на вечір і розповідав всякі небилиці про совєтів, про більшовицький устрій та про щастя, яке чекає майбутніх жителів Советської Росії … Я слухав мовчки. «Чому ти не озиваєшся?» — спитався мене командант. «Боюся, – відповів я, – бо чув, що як хтось у вас скаже непевне слово, того тяжко карають». Почувши такі слова, командант скинув з себе блюзку, верхню і спідню сорочку й витягнув документ, в якому було написано: «Иван Лисенковский белогвардеец». «От який з мене більшовик» – сказав він.
Від того вечора ми стали приятелями і щоденно один другого відвідували. Лисенковський був у Глинянах впродовж двох тижнів, і добре було з ним, бо не дозволяв іншим воякам будь-що реквірувати чи брати підводи. Через півмісяця більшовики відступили назад, а з ними і Лисенковський …
У той час, як у Глинянах, завдяки згадуваному Лисенковському, текло спокійне життя, під Глинянами в Задвір’ї шаліла завзята боротьба між польськими і більшовицькими військами. Там кавалеристи Будьонного напали на малий польський відділ піхоти і шаблями вирубали його впень. Згодом, коли більшовики відступили, поляки позвозили забитих і поховали їх при залізничній колії Львів-Красне, насипавши там високу могилу.
Після відступу більшовиків, у Глиняни повернулись поляки, точніше їхні установи, і відновили окупаційний режим; реквізували збіжжя й худобу, запровадили знову картки на переміл зерна для рільників, картки на харчі і т. п. Вояки, які служили в Українській Армії, повертались додому ночами, не наважуючись сидіти у своїх батьків або жінок, щоб не накликати і на рідних лиха. Тоді, пригадйю, ровернулися з України сотник Степан Дичок, поручник Дорко Тимняк, поручник Василь Грицай, четар Ярослав Головчак (УСС), четар Володимир Скібінський, десятник Михайло Біганський, десятник Теодор Савчак, Юліян Галан, залізничний урядовець Сава Буцманюк та багато більше, прізвищ яких не пам’ятаю, їхні родини мусіли повідомляти про поворотців у магістраті, щоб одержати харчовий приділ. Поліція про всіх присутніх у місті знала, однак нікого насправді не переслідувала. Розшукували лише поручника Володимира Ґалана, який як артилерист за українсько-поль-ської війни наробив полякам значної шкоди.
По повороті, також уночі, Володимира Ґалана, його батько прийшов до мене і просив видати такий документ, з яким син зміг би виїхати за кордон. Наражуючись на неприємності, я виставив такий документ. Володимир Ґалан виїхав до Чехії, де здобув вищу освіту, а потім виеміґрував до Америки.
Безпосередньо після виставлення довідки Володимирові Ґаланові, староста звільнив мене з посту комісара міста, призначивши на моє місце Яна Домбровського, згодом посла до сойму. За мною залишилось дальше управління майном християнської громади, що я і виконував впродовж чотирьох років.
Новопризначєний комісар Глинян, Ян Домбровський, виявився людиною хитрою, скритою і підступною. До українців дуже підлещувавсь і вдавав, що обороняє нас перед польською владою. Менше свідомі українці вірили його нещирій мові, і так минали тижні й місяці.
Поляки господарювали, як у себе в хаті… Хоча держави Антанти тоді ще не визнали Галичини за Польщею, польський уряд оголосив вибори до сойму і сенату в днях 5-7 листопада 1922 р. Український провід постановив збойкотувати ті «вибори». За вказівками проводу пішли і Глиняни. Польська влада думала терором примусити українців голосувати, і наказала заарештувати визначніших громадян. У Глинянах забрали 17 осіб і відіслали в Перемишляни. Там відокремили трьох – д-ра Рибака, Дорка Тимняка та Івана Скібінського; їх відправили до в’язниці в Тернополі, а решту – до суду в Бережанах. Після «виборів» усіх було звільнено.
З того часу польська влада почала переслідувати українців за культурно-освітній рух. На які-небудь сходини, аматорські вистави або концерти треба було дозволу від староства. Видаючи дозвіл, староство попереджало, щоб не співати «Ще не вмерла Україна»», чого ніколи не дотримувались, бо публіка спонтанно співала національний гімн, і щоразу за це організатори імпрез мусіли платити по кілька десяток золотих кари.
Польська влада, як і польське населення, відносились до українців з погордою, як до меншевартісних громадян, натомість москвофілів фаворизували. Серед українців постало підпілля, до якого належали також деякі глинянські борці за волю. Почалися підпали стирт збіжжя, належного фільваркам, напади і грабунки на поштові уряди, убивства польських поліцаїв і т. п. Поліція заарештовувала невинних осіб по всій Галичині. В’язниці були переповнені винними і невинними українцями. Поліція била невинних людей; суди без певних доказів провини засуджували українців на довгі літа тюрми, на все життя, а також; і на смерть.
Глинянські підпільники так уміло маскувались, що не викликали жодного підозріння, і тому нікого тут не арештували, крім Юліяна Заблоцького та мого сина – Володимира Хамулу, гімназиста, яких поляки схопили у Львові.
У 1927 р. відбулись у Глинянах громадські вибори, на основі тодішнього виборчого закону, з тим, що додано «четверте коло», в якім мали право голосу особи, замешкалі в Глинянах впродовж півроку, які не платили жодних податків. До таких належало все шумовиння, яке йшло на руку урядові. Виборці мали вибрати 48 радних, замість 36. До виборчого комітету ввійшли 2 поляки, 2 жиди, 2 українці і 2 москвофіли.
В дні виборів зголошено чотири виборчі списки-листи: українську, польську, жидівську і москвофільську. Москвофіли, вдаючись до різних виборчих трюків, хотіли повалити українців, поляки й жиди в тому їм допомагали. Виборча комісія чинила українцям труднощі при голосуванні, одначе, на мій рішучий протест, швидко припинили дальші зловживання. Українці здобули 12 мандатів, не давши москвофілам ні одного. Поляки даремно старались намовити українців, щоб відступили 5 мандатів москвофілам. Загальний вислід виборів був такий: поляки — 20 радних, жиди — 16, українці — 12, себто разом 48 радних.
Однак, дотеперішній престиж українців у місті дуже підупав. Управа християнської громади закупила для поляків дім на середмісті, де примістились їхні товариства: «Сокул», «Гвязда», «Стшелєц», «Кулко рольніче» і т. п. (Тут збиралося всяке шумовиння і звідти маніфестувало «польськість» українського міста Глинян.
Не дивлячись на переслідування з боку поляків, українці все таки вперто і послідовно ішли вперед. Батьки посилали дітей до середніх шкіл, а потім і закордон, у вищі школи. Закінчивши такі вищі школи абсольвенти повертались додому і, не діставши праці в польському уряді, включалися в українське приватне життя, закладали власні або кооперативні підприємства, доми, читальні і т. д. Такий поступовий рух і розвиток українців не був на руку полякам, тому вони вдались до, мабуть, середньовічної форми репресій – до «пацифікації» свідомішого населення. Щоправда, в самих Глинянах пацифікації не було, натомість «пацифікували» майже у всіх довколишніх селах. Усе нагадувало поведінку татарської орди в часах нападів татар на Україну. Відділ польської кінноти наскакував на село, загороджував усі вихідні дороги і стежки, а решта «господарювала» в читальні «Просв;ти», де били до крови членів, так що деяких доводилось відвозити в лікарню. Бібліотеку читальні дерли й палили, обладнання ламали і нищили. Зруйнувавши читальню, банда сунула до кооперативи, била продавця, харчі скидали на купу і обливали гасом. Були випадки, коли в приватних помешканнях зривали підлоги і нищили хатні меблі. Завдавши такої руйнації селу, поляки відходили, погрожуючи, що ще прийдуть. Під такою загрозою і терором українці в Польщі жили аж до 1939 року.
Коли німці розпочали війну у вересні 1939 р., поляки остаточно згубили голову і з ненавистю накидались на українців, обвинувачуючи їх у сприянні німцям. Військо і адміністраційна влада вважали українців за зрадників. Багато невинних осіб заарештовували й відсилали до Берези Картузької. Лихо не оминуло і Глинян: заарештували Юліяна Заблоцького – директора Українбанку, і мого сина, студента техніки в Ґданську, Євгена Хамулу; обох відвезли до в’язниці в Тарнополі. За кілька день пролетіли чутки, що совєтська армія перейшла річку Збруч і маршує на Західну Україну та Західну Білорусь. Наступило загальне замішання, і ніхто не знав, що діється. Суд евакуювався, інші установи вичікували незнаного кінця. Поляки твердили, що совєти йдуть на поміч полякам – проти німців, не знаючи про умову Ріббентропа з Молотовим, на основі якої Польщу поділено між комуністами і фашистами – між Москвою і Берліном.
В короткому періоді часу, по евакуації польської влади, але ще перед приходом більшовиків, деякі мешканці Глинян гуртувались довкола д-ра Володимира Крілика, місцевого лікаря, який був відомим комуністом і, можливо, знав про пляни совєтського уряду. Він організував делегацію, котра мала вітати хлібом і сіллю більшовиків. У другій половині вересня 1939 р. малий відділ совєтської кінноти в’їхав чвалом у місто, не звертаючи уваги на чекаючу делеґацію, і в центрі міста відразу ж скликано мітинґ. Російською мовою почав виголошувати пеани про «визволення» з-під польського ярма, якийсь політрук. Тим часом вернулась делегація, і д-р Крілик перебив доповідача, голосно закричавши: «Тут немає русскіх, тут українці, прошу говорити по-українськи!» Політрук замовк, і зачав інший – білоруською мовою. Д-р Крілик вдруге закричав: «По-українськи !» – і вся юрба закричала хором: «По-українськи! По-українськи» Той «прелеґент» також перестав говорити, вояки зробили кілька пострілів угору і народ розбігся. Політруки перейшли до польського дому і там продовжували мітинґ; на якому «вибрали» голову сільради, мого довголітнього працівника Дорка Шурка.
Однак, «господарювання» більшовиків, які вже почали вивози на Сибір, не тривало довго. Німеччина напала на Совєтський Союз, і швидко прийшли нові «визволителі».
1941 року, коли німці розпочали війну з совєтами і швидко зайняли Глиняни, я сам повернувся додому з німецької зони Польщі, бо дружина померла у Ліцманштадті (Лодзі). На моїй фабриці «господарили» колишні мої працівники Дорко Шурко та Іван Яцишин. Я звернувсь до німецької влади і дістав право керувати фабрикою, з винагородою в 500 нім. марок місячно. Справу звороту коштів на власність відклали нові окупанти на пізніше. Фабрика фактично, не працювала; готові вироби купували німці, повертаючись із позицій. Управління підприємством я передав синові Володимирові, а сам осівся на своєму хуторі, за три кілометри від фабрики.
У місті в той час бурмістром був Зенон Туз, війтом збірної громади Олесь Ґалан; у станиці поліції служили українці, хто був комендантом – не пам’ятаю. Начальником суду був Степан Дичок, нотарем Степан Сахно. Була заснована промислова школа, директором якої призначили Володимира Гаврилюка. 4-клясна народна школа працювала як звичайно, не було в ній тільки жидівських дітей. Підприємства провадили: пивоварню – І. Вовк, мішаний склеп – Андрій Оленський; склеп мали Стефанія Туз і Андрій Шульга, із шкірою, горілкою, цигарками та ін. товарами, призначеними для рільників за здані контингенти збіжжя для німецького війська.
Жиди, які не встигли утекти з советськими військами, сиділи по своїх хатах. Поблизу Глинян, у селі Куровичі, на фільварку закватирувались ґестапівці і звідти рядили глинянськими жидами. Вони створили «Юденрат» із семи жидів, на чолі з Ароном Гохберґом. Юденрат був відповідальним за всіх жидів і за виконання наказів Ґестапа, яке перш за все хотіло награбувати дорогоцінностей і дорогих речей, як футра і т. п. Майже щоранку приїжджали 3-4 ґестапівці і жадали дати їм стільки-то золота. Юденрат кидався поміж жидів і постачав вимагану кількість, надіючись, що вже задовольнив ворога. Іншого дня приїхали ґестапівці і забрали 25 людей до праці на шляху. Але увечорі вернулись із праці менше чим половина. На запит Юденрату, де решта, – довідались, що їх убили ґестапівці. Чорна розпука огорнула жидів. Знову приїздили з ґестапа й вимагали стільки і стільки золота, брилянтів… Юденрат не зміг уже того добра зібрати й повідомив про це ґестапівців. Ті кинули голову Юденрату на стіл і били його палицями аж до непритомности. Потім били другого, і так всіх семеро натерпілись; забрали 20 осіб до роботи і пішли, попередивши, що завтра прийдуть і даний вранці наказ мусить бути виконаний. Жиди радились, плакали, вкінці таки зібрали бажаний викуп. Другого дня ґестапо забрало той нужденний викуп, а при тому й кільканадцятьох робітників, з яких знову половина не повернулась додому. Розповідав мій син Володимир, що одного разу заїхав, у справах, пов’язаних із фабрикою, до ґестапо в Куровичах, і бачив, як шеф через відчинене вікно з машинового кріса стріляв жидів, приведених на роботу. Ск:льки їх впало трупом, того не бачив, бо не мав серця приглядатись до тієї нелюдської оргії. Стріляючи, «герренфольківський» садист промовляв, що коли не вбє кількох жидів то йому не смакує сніданок… І отак чи не кожного дня приїжджали ґестапівці до Глинян, жадали свіжого викупу, а якщо жиди не мали що більше давати, били членів Юденрату, починаючи від голови Арона Гохберґа.
У місті був також уряд праці («Арбайтсамт»), на чолі з М. Мандельбавмом, румунським жидом, якого німці толерували. Його завданням було виловлювати українців і відсилати до праці в Німеччині, а також постачати жидівських робітників до «ліґеншафтів» у Розворянах і Задвір’ї. Він обіцяв і мені приділити робітників-жидів, якщо того зажадаю. За порозумінням з ним, прибули до мене 20 жидів і просились прийняти їх на працю. Я робітників не потребував, бо мав фахових робітників, але задля людяности прийняв їх і давав кожному півлітри молока, одну восьму частину чималого господарського хліба та по 20 пфенігів (центів) за годину праці. Таку ставку за годину праці для жидів визначив німецький уряд. Мої жидівські робітники були щасливими і вдячними за шматок хліба і півкварти молока; гроші ж їх не цікавили.
Під осінь 1941 року ґестапо наказало всіх ще живих, пограбованих і вимучених, жидів перетранспортувати до міста Бузька. Як відбувався той «транспорт», не знаю, бо не ходив дивитись на ту трагедію.
Життя українців проходило більш-менш нормально. У неділі народ був навіть веселий. Ми ще мали якусь надію на свою державу. Коли ж під Сталінградом німецька армія зазнала поразки, і в нас сталися зміни. Доти не було в Глинянах чи в околиці німецького війська, ні поліції, лише від часу до часу приїздив поліцист до української станиці поліції. Тепер приїздили і квартирували в місті чималі військові частини. Затримавсь у Глинянах і невеликий відділ війська, з яких 10 вояків (молодих студентів). Вони познайомились із нашими студентами і вечорами сходилися на розмови. Раз приймали наші німців, а другим разом – німці наших. Однак, українська молодь, а радше підпільники, зайняли вороже становище супроти німців, і, де могли, вчиняли саботажі. Так у Глинянах хтось убив німецького вояка. Після цього випадку малі німецькі відділи, які повертались із фронту, переходили через місто із відбезпеченою зброєю в руках.
Михайло Хамула “Глиняни – місто моїх килимів”. – Лондон: Українська Видавнича Спілка в Лондоні, 1969. – 139 с.
